Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Певен, що цього разу пощастить. Проводжати покійну приїхали на п'ятдесяти легкових автомобілях! Покійниця з такого поважного дому не може бути без золотих зубів.

Суфі запропонував іти на діло, загорнувшись у саван: якщо хтось помітить ненароком, подумає, що привид, і дасть драла.

Адилу-батталу пропозиція сподобалась. Він мовчки обгорнувся саваном, взяв лопату, що стояла в кутку. Могильник прихопив кетмень, і вони вислизнули в пітьму.

Дивак я, дивак, перелякався того разу, на тіні дерев подумав хтозна-що! Лякатися слід було тепер: привиди в саванах підходять до свіжої могили, починають відкопувати її. Побачивши, як схуд Аббасов, я, грішний, пожалів його, гадаючи, що він надто знесилів. А він орудував лопатою — дай боже! Навіть звиклий до цієї роботи Могильник заледве встигав за ним.

Видно, здобич надто вже вабила…

Ось і розрили могилу. Суфі скочив у яму… Далі я не міг бачити — відвернувся… В голові моїй потемніло, в горлі занудило — насилу стримав себе. І я нічим не міг перешкодити негідникам, адже я на службі і повинен виконувати наказ — ні в що не втручатися.

— Ось, візьміть мій благодійнику; рука ваша, як завжди, легка, — сказав Могильник, вилазячи з ями. — Плюньте мені в очі, якщо тут менше п'ятдесяти грамів золота!

Грабіжники мерців повернулися в склеп святого шейха. Перелічили золоті коронки, виважили на долонях, кинули в брудний, засмальцьований, але туго набитий мішечок. Виходить, не над першою могилою поглумились ці негідники, не першого покійника осквернили… Вони, видно, грабують могили, відколи баттал утік з-під слідства.

Вовкулака Аббасов виважив на руці мішечок, труснув ним — коронки жалібно бренькнули.

— Тут усього грамів триста, не більше, — зітхнув Адил-лис. — Цим не відкупишся від Шакіра, простісінько видасть.

Він примружився, закусив губу й надовго замовк, утупившись в одну точку. Потім стрепенувся, вихопив свого ножаку, нагнав його в землю.

— Могильнику!

— Слухаю вас, рятівнику мій!

— На коліна!

— Благодійнику… я…

— На коліна, кажу! — несамовито просичав крізь гнилі зуби «благодійник».

Суфі, не зводячи зляканих очей з ножа, опустився на коліна.

— Присягай, що нікому ні слова не скажеш про те, що зараз побачиш. Інакше оцей ніж відрубає твою голову!

Могильник поклявся. Він тремтів, як осиковий листок.

Ах, он у чому річ, виявляється! Найбільший скарб вовкулаки — спадщина, залишена йому батьком-скототоргашем, — зберігалася в одній з могил на цьому самому кладовищі! Шакіру-законнику він збрехав, коли говорив, що весь його скарб зберігається в далекому кишлаку. Скарб він перевіз і приховав під старим тутовим деревом, коли померла середульша дружина.

Два негідники відсунули покритий мохом мармуровий пам'ятник, розрили могилу і витягли важку сталеву скриню. Потім усе зробили, як було до цього, поставили пам'ятник на місце. Впорали вони все це дуже швидко, зате змокріли від ноту, часто оглядалися, припадаючи до землі за кожним шелестом. Очі їхні горіли безтямним вогнем. «Боже мій, — подумав я, — до чого може дійти людина! Чи оці ось — уже давно не люди?..»

Відтягли скриню в склеп. Вовкулака став перед нею навколішки, поклав голову на віко й надовго завмер, ніби заснув спокійним сном. Раптом плечі його здригнулися, почулись якісь схлипування і Адил-розбійник уголос заридав, як мала дитина:

— Тату, таточку мій дорогий!

— Благодійнику… Заспокойтеся… — легенько доторкнувся Могильник до його плеча.

— Чи для того ви багатіли, щоб ваш син спав у склепі, по сусідству з мерцями? Чи для того старалися, щоб я, мов той вовк, таївся від людей?

— Не плачте…

— Таточку мій!.. — І раптом баттал замовк, наче вимкнули радіоприймач на півслові. Вовкулака втер кулаком сльози, вставив кинджал у замок… Пролунав мелодійний дзвін, і віко скрині відчинилося. Скриня була повнісінька золотих монет, старовинних прикрас, — таких не побачиш навіть у музеях, — обручок, перснів, браслетів, — усе це заблищало, засяяло при кволому світлі свічки. Два живих трупи пожадливо посміхалися, облизуючи пересохлі губи.

— Оцей пістолет також татусь залишив мені, земля йому пухом. Із Кашгара привіз. — Аббасов заховав пістолет і запасні обойми в кишеню, гордо випростався. — І ось я знову король! Ти чуєш, Могильнику?! Це золото повернуло мені силу й могутність! Тепер зі мною не справиться ні міліція, ні суд, ні сам господь бог. Знову я шах цього міста, його шахиншах!

Через півгодини Могильник Суфі сповив майбутнього «шаха» в саван, поклав у домовину, наче маля в ліжко, забив двері склепу й пішов собі.

Можу заприсягтися, що парк наш за весь час свого існування не бачив стільки народу, скільки тепер за один день. А веселощів? А святковий, ошатний вигляд людей? Це вже саме собою зрозуміло. Сурмлять карнаї-сурнаї, гримить барабан. Плавом пливе по вулицях люд: маленькі дівчатка з пишними бантами, меткі хлопчики із затиснутими у жменях мідяками, зекономленими на сніданках; підпарубчаки-старшокласники — активісти боротьби за гарну успішність; енергійні дружинники з яскраво-червоними пов'язками на рукавах, молоді красуні, робітники, що стали на боротьбу із п'янством, — навіщо перераховувати, весь, весь міський люд тече по вулицях, аж до дідів і бабусь із хворими попереками.

Біля водопровідної колонки стоять дві такі бабусі.

— Що там сьогодні в парку, голубонько, ви не відаєте?

— А ви, любонько, хіба не чули?

— Ні, нічогісінько не чула.

— Там же сьогодні зліт.

— Зрозуміло. А я все думаю, з якого дива мій добіг спозаранку, приодягся, причепурився? Свято начебто, а фін. каже: «Сьогодні похорон. Будемо ховати злочинність».

— Товба! Та