Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Тоді Левко Пилипович зібрав синів на коротку раду.

— Ви знаєте, що сталося. Лишилися ми без радіозв'язку. Тепер ми вже не можемо допомагати нашій армії радіоповідомленнями. А самі відрізані од Великої землі. Що будемо робити далі?

— Будемо воювати проти фашистів, тату, — відповів найстарший, Василь. — Цього шматочка землі, який ми обороняємо, фашисти не захопили досі і не захоплять. Не дамо.

Молодші брати підтримали його:

— Якщо треба буде, то помремо під стінами цієї вежі, а не дамо.

— Іншого від вас і не чекав, — сказав батько. — 3 радіозв'язком усе-таки легше було. Вважай, живий голос щодня. Вони — нам, ми — їм… А тепер доведеться воювати самотужки.

— Хоч і самотужки, але теж разом з ними, — докинув свого голосу Андрійко.

— Разом, це правда, — тепло глянув на хлопчика батько. — До того ж ми таки у вигіднішому становищі, ніж німці. Танки їхні сюди не видеруться, це — як два по два чотири, бо круто дуже. А гарматами?.. Ну, що ж, хай б'ють. Нашу фортецю не так легко взяти гарматою, пробували вже… От тільки з харчами та з водою у нас тугувато. Що ж, уріжемо пайок, іншого виходу немає. Підтягнемо животи… А тим часом, може ж таки, й з Великої землі обізвуться. Позивні ж їм відомі, як і нам, шифр теж відомий…

Левко Пилипович говорив це не для того, щоб заспокоїти синів. Він таки справді вірив, що зв’язок відновиться. Тому незмінно день у день у визначений час сідав до апаратури і вистукував повідомлення. Адже може бути й таке, що його чують, а не мають змоги відповісти.

Тож і тепер, полежавши та подрімавши якусь годинку на дерев'яному тапчані, він схопився, підсів до рації, осідлав голову навушниками і заходився передавати чергове повідомлення про два ворожих підводних човни, які, виринувши з води, якийсь час постояли проти вежі, а потім у надводному положенні пішли в напрямку Севастополя.

Грицько вже став на вахту замість Андрійка. Хлопець устиг поїсти свіжого хліба з яблуком, ковтнув ще трохи водички і тепер сидів поруч з татом, стежив за його рукою, що вистукувала крапки й тире, і німів у нерухомості, коли тато, облишивши радіотелеграфного ключа, притискав до вух чорні круглі черепашки навушників.

Андрійко вже й сам умів приймати та передавати азбукою Морзе. Адже в них у вежі був і «вільний» час. Тоді вони читали книжки (Левко Пилипович захопив десяток), а найчастіше вчилися приймати та передавати на слух. Мало що може трапитися, треба, щоб кожен умів у потрібну хвилину замінити тата.

Найлегше ця наука давалась Андрійкові. Він так захопився нею, що навіть змайстрував собі дерев'яного ключа і часто, відстоюючи вахту, вигадував якийсь текст і з пам'яті вистукував його, тренуючи руку та мозок.

Тепер, стежачи за татовою роботою, хлопець вільно читав усі цифри та літери шифру по стуку ключа, а коли в навушниках чувся писк «морзянки», його чіпка пам'ять без запису запам'ятовувала цілі колонки тексту.

Батько знав про неабияку синову здібність читати «морзянку» і тому повернув одне «вухо» мембраною до хлопця, щоб і йому було чути. А сам тим часом крутив лімби і верньєри приймача, дослухаючись до найтоншого, найтихшого писку далеких станцій та намагаючись спіймати серед них ту, яка йому потрібна.

Час зв'язку минув, але ніхто не озвався, ніхто не відповів і цього разу.

Тоді Левко Пилипович переключив приймача на «Останні вісті». З них дізналися, що гітлерівці просунулись до Севастополя ще ближче і після упертих, кривавих боїв захопили село Нижній Чоргун та вийшли на правий берег річки Чорної.

Ще двічі Мікос Фасулаті виходив у море одинаком. Але не помітно було, щоб він мав намір щось передати мешканцям вежі. Баркас його ніби навмисне борознив море якнайдалі від цієї скелі.

Андрійкові кортіло чим-небудь нагадати про себе, хоч знак рукою подати. Але батько суворо наказав нічим себе не виявляти, а тільки сидіти й стежити, чи не подасть якогось знаку сам Фасулаті.

Андрійко вже так вглядався, що аж в очах починало рябіти, але марно. Не звертаючи ніякої уваги на вежу, баркас щоразу зникав у лабіринті проходу до бухти, і море лишалося пустельним. Воно ліниво ворушило пологими хвилями, ніби сонний велетень плечима, і вигрівало їх під палючим липневим сонцем.

— Це неспроста, — казав тато. — Видно, за Мікосом стежать. Мабуть, він уже догадався, що в них на приміті, і відводить їм очі… Що ж, почекаємо, подивимося, що далі буде.

Жаль, що нам звідси не видно рибальського причалу, — поскаржився Грицько, — воно б, може, щось ясніше стало.

— А давайте, я спущуся нижче, он до того виступу, — запропонував Андрійко. — Звідти весь причал видно як на, долоні.

— Не вигадуй! — суворо глянув на нього батько. — Не встигнеш огледітись, як знизу підстрелять. Ти гадаєш, навіщо їх там поставлено? Щоб гав ловили? Вони тільки й чекають, щоб хтось із нас їм на очі показався.

— Та я ж не зараз хочу, а як почне сутеніти.

— Увечері тим паче не смій. Небезпечно.

«Звісно, — думав Левко Пилипович, — воно й добре було б глянути, що там робиться, але як можна заради цього ризикувати Андрійком? Коли з ним що станеться, то вже буде аж надто велика жертва, непоправне горе. Ще від недавнього не зажила рана в серці. Та чи й заживе коли…»

Андрійко наполягав з хлоп'ячою впертістю:

— Ти не бійся, тату. Я на тому виступі ого скільки разів бував. Ми