Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Пригадавши монолог, свідком якого був і він, Олег Іванович тільки розвів руками та прицмокнув, наче це в нього на шиї ярмо деканатства, яке й спортсмен-розрядник не витримав би.

То що його радити зараз Русланові?

— Не драматизуйте. Не продасть. Нічого йому продавати. Плагіат, за який ми його били, в порядних людей не в пошані. А недругам, якби він раптом на їхній млинок почав дмухати, з нього взяти нічого… Хе, іноді й порожнеча служить щитом.

— Пропав Тихін, — приречено зітхнув батько. — Хоч йому і за тридцять, у вчинках він — дитина… Ну гаразд, не кликатиму з виховних міркувань, як ви радите. Та не це головне. Як зробити його людиною?

«Ого, куди занесло», — здивувався Швидкий, хоч мусив визнати, що, по суті, це й справді найосновніше питання, та тільки пізнувато його вирішувати. Принаймні він, Олег Іванович, так вважає. Нервово пересмикнув плечем — у складних ситуаціях у нього завжди свербіла лопатка, і від жінки йому перепадало, коли засовував руку за спину і починав чухатись. Та не при гостеві ж…

— Бити, — сказав переконано. — Гуртом бити. І хоч це вже не перевиховає Тихона, та зробить принаймні обачнішим. Але ж ніхто не хоче докласти рук — одним ніколи, інших це не стосується, ті бояться його, а тих він обдурює. Та й ви сліпою любов’ю його псуєте, — цього Олег Іванович вже говорити не хотів, само вирвалося.

— То що ж мені, вішатись? — приречено запитав Руслан Максимович, навіть не намагаючись виправдатись.

— Не шукати Тихонові теплого містечка, коли його справедливо карають, — вирішив до кінця висловитись Швидкий, бо дуже обурила його батькова безпорадність, — і не підставляти своє плече…

— Це понад мої сили, друже. Родинні інстинкти, не забувайте. Я до кожного, хто зробить Тихонові зло, починаю ставитись упереджено. Все розумію, а от… Оце тільки до вас якось душею не наїжачився — чи давнє приятелювання тому причина, чи біохвилі…

— Мої поради гіркі, як ліки від тяжкої хвороби.

«А час би й профілактику згадати, — подумав Олег Іванович. — Бо Тихонова хвороба, як вітрянка». Все частіше трапляються Швидкому випадки жонглювання високими словами, коли правильні тези, святі поняття служать щитом для досягнення власних інтересів, прикриття ницих забаганок. Житейський цинізм — так він визначив це явище — проникає і в студентське середовище, і це особливо тривожно, бо що може бути страшніше для формування свідомості майбутнього керівника виробництва, як те, коли він вчиться говорити одне, а робити інше?

 — І тут я не годен дозувати ліки, — сказав роздумливо, — кухлями пити чи наперстками. А може, й нам би чогось по наперсточку? — пожвавішав, побачивши, як дружина метушиться біля столу.

— Хто б пропонував, — кинула вона осудливо.

— Так не для себе ж. Я лише нюхатиму, — з надією поглянув на гостя. — Як медицина?

— Звичайно, можна, — виручив Руслан Максимович. — Мені пити, вам — нюхати.

— У мене тепер штучне горло! Хоч сірчаною кислотою полощи, — намагався переконати дружину. І вона таки уважила: поставила дві чарки-дрібнокаліберки.

— Невідкладна допомога біля тебе, то як хочеш, — сказала й вийшла з кімнати, щоб не заважати розмові.

А Руслан Максимович, хильнувши чарчину, знову повернувся до болючих роздумів: «Чому Тихін такий? Хто винен? Хто скалічив сина?» І, може, випите вино підштовхнуло його до думки, що була, коли й несправедлива, то зручна:

— Усі винні,  — вимовив він полегшено. — Усі.

Можна б погодитись. Формула вигідна. Тут би легеньку дискусію, уточнюючі деталі, заспокійливі факти — і вечір буде витриманий в інтелігентських традиціях. Але Олег Іванович далекий від дипломатії:

— Прямо чудасія якась! — вертить він чарочку із звабливим трунком. — Вовча зграя виховує працьовитого Мауглі з виразними рисами чесності й відданості, а «усі» — споживальника й хитруна.

Та Руслан Максимович у цю хвилину вже не потребує ні порад, ні рецептів, тому й не реагує на в’їдливу репліку. Знайшовши формулу глобальної вини людства у вадах синового виховання, він ладен і на себе взяти якусь дещицю тієї вини, але спричиненої об’єктивними умовами:

— Звичайно, я винен перш за все, — самокатується батько, а слово його звучить звинуваченням «усім». — Коли я чесно рятував людей, витягуючи їх із пазурів небуття, я сподівався, що й усі так само чесно виховуватимуть мого сина. І в цьому моя помилка. Так, помилка, — повторює він з притиском, як завжди роблять люди, коли внутрішньо не вірять у те, що говорять, але хочуть переконати в цьому співбесідника, а може, й себе. Подальші ж слова звучать і зовсім сердито — так мовляться абсурдності, не сприйнятні ні тим, хто говорить, ні тим, хто слухає: — Я повинен був працювати абияк, зате всю увагу віддавати дитині. І виховав би… А що маю тепер? Зганьблене сином ім’я… От плюну на медицину й візьмуся за онука.

Згадка про онуків розм’якшує обох дідів і знімає напругу, гостроту розмови. Швидкий, мружачись, нюхає вміст своєї малокаліберки.

— Невістка не дозволить, — звучить це авторитетно. — Скаже, сина не змогли як слід виховати, те й з онуком буде.

— Так я ж усе кину! — ображається Руслан Максимович, ніби йому й справді невістка висловила недовір’я. — Тільки онука виховуватиму.

— Що, й очкура припасете? Не буде ж очкура. Так що не кидайте медицину. Там ваше безсмертя й добра слава. Кажуть, що в першу чергу ми батьки, а все інше другорядність. У вас виходить навпаки. Маєте щастя в роботі — втіштеся цим… У житті завжди чогось бракує… А Тихона слід би провчити… Ну, та я матиму нагоду, коли повернеться. Я теж належу до «всіх»