Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

інтерв’ю «Київським дзвонам»? «Нашому уряду випала щаслива можливість пожити три роки без виборів…» Ось будуть тобі три роки! «Повинен бути якийсь політичний пакт відповідальності провідних політичних сил перед майбутнім України…» Хто тебе уповноважував робити такі заяви?

Відповіді він не дочекався. Марієв насилу стримував переможну посмішку фаворита: чи я мало для тебе зробив? Хоча за звичкою стояв перед шефом виструнчений, ніби штангенциркуль, та їв начальство очима.

II

Столичний «Прем’єр-палац» краще за інші готелі підходив для проведення українських бізнес-форумів у вузькому форматі. Найбагатші люди країни, які здебільшого жили за кордоном, облаштувалися тут у звичних комфортних умовах. Керівництво держави намагалося налагодити стосунки з роботодавцями, нагадуючи їм про соціальне партнерство. Тому олігархам доводилось особисто приїздити до Києва, щоби підтримувати такий діалог. Проте багатьох учасників цих зустрічей дратували постійні намагання політиків перекроїти законодавче поле для життєдіяльності бізнесу. Як і раніше, права власника були незахищені, тривали приватизаційні скандали. В таких умовах мало яка велика українська компанія не намагалася відгородитися від впливу держави.

Але зовсім уникати діалогу з владою було ризиковано і невигідно. Українські компанії почали розміщувати свої акції на світових біржах, що означало перехід на інші правила гри. Серед іншого, необхідно було долучатися до міжнародної мережі соціально відповідальних компаній, як того вимагав відповідний генеральний договір Організації об’єднаних націй. Рішення про приєднання до нього прийняли понад три десятки вітчизняних комерційних структур. Кожна з них розробила власний статут корпоративної соціальної відповідальності. Саме про це й планувалося поговорити під час форуму.

Марієв, з-поміж іншого, мав намір закликати представників бізнесу сміливіше переходити на світові стандарти звітності у сфері своєї соціально-орієнтованої політики. А поки що жодна українська компанія не оприлюднювала бюджет своїх благодійних програм. Ніхто ззовні не мав доступу до інформації про суми, витрачені найбагатшими бізнесменами на соціальні потреби населення. Тобто процес неможливо було ні проконтролювати, ні, тим більше, очолити. Водночас суспільству все-таки варто було знати людей, які мали величезний вплив не тільки в столиці, а й у низці міст, областей, у регіонах у цілому.

Під час контактів із представниками великого бізнесу Марієв чітко засвоїв кілька прописних істин. Україну як країна з бідним населенням могла б очолити рейтинг держав з найбільшою концентрацією капіталу в одних руках. Статки кількох осіб, що перевищують статки багатіїв у сусідніх країнах, пробивають собі дорогу через парламентські фракції. Харизматичні політичні партії, в які збилися цілі групи представників бізнесу, створюються «під особу». Поки що, керуючись цими засадничими принципами, міністр жодного разу не помилився.

У фойє, біля стилізованої амфори перед телекамерами, перед камерами давала інтерв’ю Аліна Корзун, прес-аташе найбільшої компанії — оператора мобільного зв’язку. Чарівна фея вищого світу з’явилася на форум із вишуканим макіяжем, але напрочуд просто вбрана, так, неначе тільки вчора сиділа за комп’ютером у редакції районної газети. Завдяки цьому вона здавалася значно молодшою. Журналісти знали Аліну з часів, коли вона була прес-секретарем першої особи в державі.

— Наші благодійні програми розписано на багатьох сторінках, — сказала пані Корзун, широко розтуляючи намальований рот. — Однак мушу зауважити, що керівництво компанії прийняло рішення не проводити окремих благодійних акцій. На противагу цьому намагаємося виробити системний підхід до вирішення низки соціальних проблем і діяти в заданому напрямі не менше трьох років.

Як би жахливо не звучала ця закручена фраза з гарненьких вуст, в ній був глибокий смисл. Переважна більшість великих компаній діяли так, щоб державна соціальна політика і корпоративна благодійність були чітко розмежовані. Усі розуміли: ніякі позабюджетні внески від бізнес-структур не спроможні втримати «соціалку» шахтарських міст чи гуцульських сіл, яка давно почила в Бозі. Проте суспільство все одно тим чи іншим побитом намагалося відстежити характер благодійництва. Останнім часом мас-медіа не без підказки згори вдалися до рейтингу таких внесків. Це відігравало роль такого собі медяника для олігарха. Але неможливо було примусити вітчизняний бізнес розкривати гаманець ширше тільки заради того, щоб фінансувати бездонну бюрократію, корупцію або невміння керувати країною.

— Ми максимально зацікавлені в тому, щоб результати наших проектів раціонально використовували державні структури. Але ми б не хотіли, щоб те, що робимо ми, дозволяло державі й надалі нічого не робити для вирішення соціальних проблем, — Аліна рішуче відсікла таємні сподівання бюрократів.

Оприлюднення подібної позиції за кілька хвилин до початку форуму, нехай і в такій напівофіційній формі, - означало важливий сигнал від великого бізнесу. Він не терпів поплескування по плечі й вимагав чітких параметрів соціального діалогу. Міністр праці, який за посадою очолював Національну раду із соціального партнерства, повинен був знайти переконливіші аргументи, щоб цей діалог не обірвався на півслові. А прем’єр уже вимагав більшого — виведення великим бізнесом зарплату з тіні. Дипломатична місія Сергія Климовича на цьому форумі полягала в тому, щоб переконати бізнесменів перерозподілити доходи між собою і нацією.

Та великий бізнес поки що вочевидь не натішився своєю роллю найвпливовішого чинника в суспільстві, - не все було в країні «прихоплено». Президент міг мати про це яку завгодно думку, але вона олігархів не цікавила. Нехай глава держави щороку збирає в себе найзаможніших осіб і закликає задля блага нації робити інвестиції в інноваційні сфери економіки, створювати робочі місця — телебачення це радо висвітлить. А правда полягає в іншому — сильні світу цього не жили в Україні, а патрали її, наче курку. А хіба говорять на рівних з «керівництвом» курника?

Міністр мав намір випробувати на цій аудиторії соціал-демократичну риторику, пославшись, насамперед, на практику європейських країн. Проте ніхто з присутніх не сумнівався, що справжні погляди Марієва не мають нічого спільного з такою практикою. Сергія Климовича найбільше за все цікавив азартний бік — фінансові потоки.

Він зійшов на трибуну, оглянув конференц-зал і вирішив, що сорока не може співати синицею, але треба бодай спробувати.

— Пані та панове! — почав міністр. — Більшість із вас є відомими філантропами й меценатами. На жаль, сьогодні благодійності по-українськи бракує соціального ефекту. Звертаю вашу увагу на те, що благодійність бізнесу — це лише частина корпоративної соціальної відповідальності.

Ті, до кого звертався Сергій Климович, сиділи перед ним у м’яких, глибоких кріслах, роззираючись довкола і вітаючись один із одним