Яцек Денель - Ляля

днів народження й Різдва повторювала: «А, знаєш, я весь час думаю й думаю, що тобі купити, але подумала собі, що може, дам тобі тих «Імпресіоністів», що скажеш?», а мама незмінно відповідала: «Чудово, ти вже дала мені їх півроку тому, рік тому й півтора року тому, тож цього разу вони мені теж сподобаються». Так чи сяк, бабуся спершу перестала купувати високу прозу й поезію маловідомих письменників, тоді високу прозу й поезію відомих письменників, тоді альбоми, а згодом навіть Агату Крісті, чиї детективи виблискували на полиці довгим шерегом чорних палітурок. Отож записки із застережними написами не справляли на неї особливого враження. Узагалі мало що справляло.

* * *

Тому коли того літа я оселився на цілий місяць в Оліві, то не сподівався ані феєрверків ерудиції, ані розкопування багатих покладів спогадів. Усе це минуло, і я це знав. Я намагався просто бути, придивлятися, як бабуся снідає, сміється, як засинає у фотелі. Заходив уранці до ванної й питався, звідки цей запах камфори, а вона із присоромленим обличчям пояснювала: «Е-е-е, бо я вже стільки днів забуваю купити дезодорант, то дезодоруюся камфорою». Сперечався з нею, чи мала вона водійські права, чи ні. Слухав, як вона ходить поночі, устає до туалету й нишпорить у холодильнику, картає мене крізь двері, що я досі не сплю; я відбуркував, що працюю. Ставив платівки із чарльстонами двадцятих років, а бабуся відгукувалася з кухні, що цей джаз препоганий, отож ми мали конфлікт бабусі й онука року Божого 1926. А тоді я ставив Бетховена, найкраще «Концерт для скрипки з оркестром» і бабуся, усміхаючись і киваючи в такт головою, підхоплювала тему: «Та да да та да-да ті-і-і ті...» Гірше, якщо я слухав щось інше, приміром, «Крейцерову сонату».

— Хто цим диригує? — питала бабуня.

— Чим?

— Ну, — переможно відповідала вона, — концертом. Фуртвенглер.

— Бабуню, це «Крейцерова соната», таким не диригують, це лише для скрипки й фортепіано.

— Усім диригують, — заявляла вона впевнено, — навіть, якщо це тільки два інструменти.

— Ні, камерна музика тим зокрема й відрізняється від симфонічної, що там немає диригента. Квартет, квінтет, дуети, усе без диригента. Тут грають Арґеріх і Кремер.

— Боже, — вона глянула на мене, мов із протилежного берега, — подумати лишень, що я все життя завідувала музичною редакцією, і таке мені на старість поробилося.

* * *

Я зручно вмощувався у фотелі, поринаючи в неймовірні дні минулого, і з-під напівзаплющених повік позирав на сусідній фотель, бабусин трон, це знамените сивіллине місце, соломонів престол із потертою оббивкою, непомітною з-під купи покривал і коців, звідки, немов із порослих трояндами вершин, бабуся стільки разів зверталась до країн і народів. Часом, коли її саме не було, я наважувався в ньому сісти — лише з його перспективи істина видавалася мені очевидною; щойно розлігшись на цьому царському, античному ложі, на цих ветхих, зітлілих тканинах, я міг споглядати величезну анфіладу поколінь; саме на цьому кістяку з дерева, пружин і кінського волосу, на складках жакарду у великі троянди помер прадідусь Брокль, тоді прабабуся Банда і, спинивши раптово свій ненастанний біг, вгамувавши своє дріботіння — Ірена Карнаухова. А я дивився, як за мною безгучно зачиняються двері чергових поколінь і думав, де стоятиме цей зруйнований гангреною трон, це успадковане лігво, цей напівплинний лекторій, що розтікається шарами розмаїтих тканин і розпореної оббивки, цей монарший престол, уражений тисячолітньою проказою — і як цей фотель виглядатиме — у день моєї смерті. І чи, вірний одвічній традиції країни моїх предків, країни, якої більше немає, тієї країни, що її звуть минувшиною, чи в нім я востаннє закрию палітурки книги, якої ніколи не здолаю дочитати, чи в нім я востаннє розповім анекдот часів моєї сліпучої молодості кінця тисячоліття, і чи в ньому востаннє, якщо тільки дозволить мені на те стан щелеп, шлунка й печінки, скуштую індика в малазі й святвечірнього маку з родзинками?

Тим часом бабуся поверталася з кухні й проганяла мене на моє місце. Шарлотка графині й чай пахли на столі з настирливістю реклами. А бабуня гордовито сиділа поруч, похмура, мов великий ковчег, чиїх скрижалей я ніколи не здолаю збагнути до кінця, височіла над століттями, із брошкою у формі троянди, якою вона застібала на шиї шовкового шарфа.

* * *

А ось і вона — велика позолочена ікона мого дитинства. Орифлама моя, що її виносять на поля світу, під звуки сурм із полірованої бронзи й срібних горнів; вічна Полярна зірка, згідно з якою, за допомогою арабських астролябій та інкрустованих слонової кісткою стилосів, я від початку накреслював лінії мого життя, дедалі складніші, дедалі менш прямі, лінії, що в’юнилися чужими сузір’ями, констеляціями ворожих тварин.

Такою я її бачу в безперервному віддалянні: у кадильному димі, що затуляє картину густим серпанком, у шатах із вкритого патиною срібла, під яким чимраз менше видно первісний шар мальовидла — розріз палаючих очей, зневажливі кутики вуст і цупкий шолом волосся над чолом. Неподільна, на визолоченому тлі, супроводжувана відповідними коментарями, виведеними довкола голови червоною фарбою, бабуся, самотнє й гордовите божество, зводила нанівець будь-які, бодай найневинніші спроби запровадження моїм покірливим дідусем політеїзму — зрештою, так мало бути від самого початку; вона народилася іконою, єдиним ликом на золотому шумовинні, ликом, створеним для вшанування одноосібного культу. Її батьки фотографували доньку окремо — з лялькою, із косою, у віночку із квітів, бо лише реквізити могли стерпіти її безмежну присутність на спільній фотографії; іноді фото робили із сестрою, тіткою або подругою — минав рік, і негатив блякнув, залишаючи обличчя бабусі з палаючими чорними очима і порожнечу на місці зниклої подруги з колоїду й окису срібла.

І чого ж вона дочекалася, чого дочекався я — той, хто багато років тому підняв її на свої юні штандарти?

* * *

Дедалі частіше траплялося так, що я сидів коло неї на сусідньому фотелі й дивився, як вона спала, як світло з вікна лягало на шкіру щік, запалих обабіч беззубого рота, як легені спокійно працювали під одягом; і замість того, щоб її будити й у котре про щось розпитувати, щоб у котре почути: «Не пам’ятаю», я подумки переповідав собі розмови, що їх ми провадили, коли вона ще пам’ятала, коли кожне спільне чаювання починалося словами: «Пригадую, як...»

— Пригадую, що Юлек розповідав мені, як він їхав колись до Парижа чи ще кудись, і мав пересадку у