Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

здатним відобразити красу народної мови. Петербурзька публіка зачитувалася оповіданнями Вовчка, які на російську мову переклав сам Іван Тургенєв.

«Русский вестник», «Современник», «Русское слово» та інші літературні журнали і альманахи відкрили свої сторінки молодій письменниці. У 1859 році Марія поселилася в Петербурзі, а потім, залишивши чоловіка (він помер в 1867 році), разом із сином виїхала за кордон. Здебільшого письменниця жила у Франції, бувала в Італії, Швейцарії, Німеччини. За сприяння Тургенєва Марія познайомилася з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном, який саме їй довірив перекладати свої романи російською і українською мовами.

Найпомітнішим твором Марка Вовчка, написаним в Петербурзі, стала повість «Інститутка». У перші роки перебування за кордоном створені оповідання «Пройдисвіт», «Два сини» (1861). Письменниця звертається до різних жанрів: психологічної повісті («Три долі»), історичної повісті і оповідань для дітей («Кармелюк», «Невільниця», «Маруся»), соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестричка Галя»). Пише вона і російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». У 1867—1868 роках, вже після повернення з-за кордону, Вовчок створює романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия», перекладає російською мовою безліч творів з французької, англійської, німецької, польської.

У 1880-х роках письменниця вдруге вийшла заміж – за чиновника середньої руки, у минулому морського офіцера Михайла Лобача-Жученка. Останні роки життя Марія Олександрівна провела в Нальчику (Кабардино-Балкарія), де і померла 10 серпня 1907 року.

Кобилянська Ольга Юліанівна

(1863—1942)

Письменниця й громадський діяч, одна з ініціаторів створення Товариства російських жінок на Буковині

Буковинською орлицею назива ли Ольгу Кобилянську. Карпати, Буковина – дивовижний край, чарівливий, таємничий, той, що будить фантазію. «Чуєш, модрини говорять!» – ча сто повторювала Кобилянська. І сама справді чула цей дивовижний світ природи, з його сили народжувалися її твори, що повертають читача до землі, як до джерела життя.

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Ґура-Ґумора в Австро-Угорській імперії (нині – Румунія). Її батько, Юліан Якович, був родом із Тернопільщини, але ще підлітком у пошуках роботи з’явився на Буковині. По материнській лінії в ній змішалися німецька й польська кров, а виховувалася Ольга в родині українського поета Устияновича.

На Буковині жили німці, румуни, українці, поляки. У родині Кобилянських розмовляли німецькою, польською, українською. Світова культура приходила до письменниці через книги німецькою мовою (і оригінальні, і перекладні). Література, яка формувала погляди Ольги, – це практично вся європейська класика (Гейне, Шіллер, Гете, Шекспір, Ібсен), а також прогресивна філософія, включаючи популярного вже тоді Ніцше. І звичайно, російські романи.

У 14—15 років Ольга почала записувати «новели», йдучи до цього «інстинктивно, на дотик, як сліпий до світла». Перші твори написані німецькою мовою: «Гортенза», «Доля чи воля», «Вона вийшла заміж» (у останній редакції – «Людина»). Тут Кобилянська почала розробляти одну з основних проблем своєї творчості, яку в «Царівні» сформулювала так: «Вільна людина і розумна – ось мій ідеал».

Перший твір українською мовою – «Людина» (1894), потім з’явилася «Царівна» (1896), в якому молода письменниця намагається вирішити проблему становища жінки в суспільстві. В українській літературі про це писали Панас Мирний, І. Франко. Але світу інтелігентної жінки ніхто ще не розумів так глибоко, як Кобилянська. Героїня повісті «Людина» Олена Ляуфлер самостверджується в особистому житті, відстоюючи свої права і людську гідність. Наталя з «Царівни», вольова, цілеспрямована, реалізує свій ідеал, вступаючи в єдиноборство з відсталим навколишнім середовищем: «…Неможливо, щоб я не перемогла або щоб мною управляло щось інше, окрім самої краси життя… Я ж – царівна».

Після цього роману Кобилянську не просто визнають, її називають «царівною української літератури». «Ненавиджу відчуття покірності», – писала Кобилянська. Ця ж думка пронизує і подальші новели письменниці («Покірність», «Жебрачка»).

Ольга Кобилянська зверталася і до теми життя буковинського села («Банк рустикальний», «У св. Івана», «На полях»). Особливо виділяється в творчості письменниці повість «Земля». Вона дуже тонко відчувала красу в будь-якому прояві: музика, велич людських вчинків або природа. Проблема гармонії людини і природи розроблена в новелах «Природа», «Битва», «Під блакитним небом».

Перша світова війна знайшла відбраження в оповіданнях «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Зійшов з розуму». «Апостола черні» Кобилянська писала, грунтуючись на історії декількох поколінь свого роду, аж до Першої світової війни.

Період 1920—1930-х років для Кобилянської був особливо складним. Опинившись після Першої світової війни у складі Румунії, Північна Буковина фактично була ізольована від Радянської України, зв’язки з якою категорично заборонялися. Але Кобилянська підтримувала відносини з українською інтелігенцією, друкувалася в українських виданнях. У харківському видавництві «Рух» у 1927—1929 роках вийшли дев’ять томів її творів.

У 1940 році, коли до Чернівців увійшли радянські війська, Кобилянську відвідали українські письменники Ю. Яновський, А. Малишко, М. Бажан та інші. 27 листопада 1940 року було організоване святкування 55-ліття творчої діяльності Ольги Кобилянської. Прикована до інвалідної коляски, письменниця не могла бути присутньою на урочистому засіданні в театрі, і їй створили можливість слухати пряму трансляцію з театру і звернутися до присутніх по радіо. Померла Ольга Юліанівна Кобилянська 21 березня 1942 року.

Панас Мирний (Рудченко Панас Якович)

(1849—1920)

Видатний український прозаїк і драматург

Дивне на перший погляд питання: навіщо письменник пише книгу? Проте при глибокому осмисленні відповідь на це питання не така вже й однозначна. Можна, звичайно, сказати, що у всі часи для людини, що пише, головним було пробитися до серця читача. Але слава і гроші часто, дуже часто беруть гору. І лише деяким вдавалося подолати в собі славолюбство і писати, не виставляючи себе напоказ. До таких людей, безумовно, належить і Панас Якович Рудченко, він же Панас Мирний…

Він народився 13 травня 1849 року в Миргороді, в родині бухгалтера повітового казначейства. Коли Панасу було всього чотирнадцять, хлопець вже йде на службу і вісім наступних років працює в повітових містах Полтавщини.

Кар’єра чиновника не спокушала юнака, але він справно і старанно виконує свої обов’язки і просувається по кар’єрних сходах. І лише найближчі люди знали, що у Панаса є справжня пристрасть – література. Тим паче, що був приклад – брат Іван вже видавав свої фольклорні дослідження, перекладав українською оповідання Тургенєва. З фольклору починав і Панас