В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

королем на випадок нагальної потреби й на коротший термін, тоді він називався екстраординарним. Про скликання сеймів король оголошував після відповідних консультацій із сенаторами. Він же формулював основні питання, які виносились на сейм. Про сейми повідомляли заздалегідь, щоб шляхта воєводств могла провести місцеві сеймики та обговорити на них важливі питання державного життя.

Брати участь у роботі сеймів мали право лише офіційно обрані депутати від земської шляхти. Однак існувала практика, коли на засідання сеймів прибували представники окремих громад і суспільних груп зі своїми проханнями й вимогами. З початком XVII ст. таким правом неодноразово користуватимуться українські козаки, прагнучи в легітимний спосіб розв’язати свої наболілі проблеми. У процедурі сеймування особлива роль належала обраному на початку засідань маршалку, який вів засідання, оголошував порядок денний, надавав слово, стежив за дотриманням порядку. Отже, посада маршалка була не лише престижною, а й впливовою у владній ієрархії Речі Посполитої. Ухвалення ізбою постанов мало відбуватися за одностайної згоди послів. Кожен зі шляхетських представників на сеймі мав право вето.

У роботі сеймів, скликаних для обрання нового короля, формально взяти участь міг кожен шляхтич держави. Але реалізація права залежала від місця проведення зібрання. А тому, зважаючи на ту обставину, що зазвичай сейми проходили у Варшаві чи поблизу неї, польському шляхтичу з Малопольщі чи Мазовії було набагато простіше вчасно прибути на королівську елекцію, аніж, скажімо, лицарській людині з Сіверщини чи Київщини. Тож представництво української шляхти на таких зібраннях було більше умовним, ніж реальним і вона не мала достатніх способів вплинути на ухвалення потрібного їй рішення.

Місцеве шляхетське самоврядування

Важливу роль у державному житті республіки відігравали місцеві сеймики. Сеймики уособлювали прояви самоврядності. Саме на сеймиках шляхта усвідомлювала себе політично активною частиною суспільства, що бере на себе вирішення найважливіших питань регіонального й загальнодержавного значення. Найраніше сеймикувати почали в Галичині, ще від кінця XIV ст. На Волині перші повідомлення про зібрання повітової аристократії для вирішення нагальних проблем місцевого життя датуються першою третиною XV ст., проте регулярно почали скликатися волинські сеймики вже після їхнього узаконення жалуваною грамотою Зиґмунта II Августа 1565 р.

На українських землях сеймики відбувалися у Житомирі, де сеймикувала шляхта Київського воєводства, у Вінниці, відповідно, шляхта Брацлавського воєводства, в Кам’янці-Подільському — Подільського, в Луцьку, а іноді в Кременці — Волинського, в Белзі — Белзького, в Холмі — Холмського, в Чернігові — Чернігівського, у Галичі — Галицької, Коломийської і Теребовлянської земель, у Судовій Вишні — Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель.

Залежно від завдань, до вирішення яких скликалась шляхта, сеймики поділялись на передсеймові, елекційні, каптурові, реляційні, депутатські. Передсеймові сеймики збирались напередодні проведення вального сейму. Для їх скликання король відправляв свого легата з королівським листом, у якому викладалися причини скликання сейму. Після ознайомлення зі змістом листа «сеймикуюча» шляхта обирала своїх послів (делегатів) на сейм і формулювала положення наказу (інструкції). Наказ міг або надавати послам свободу дій під час ухвалювання певних рішень, або ж, навпаки, змушувала їх діяти строго відповідно до ухвалених на сеймику постулатів. Посли від сеймиків певних провінцій (які, до речі, отримували права недоторканності впродовж 4 тижнів до і 4 тижнів після сейму) збиралися разом із сенаторами відповідних воєводств на так звані генеральні сеймики, де узгоджувались позиції кожної провінції на вальний сейм.

Нерідко обрання послів на вальний сейм Речі Посполитої перетворювалось на справжнісінькі баталії, причому не лише політичні, але й із застосування фізичної сили. Траплялись випадки, коли конфліктні сторони, так і не зумівши узгодити позиції й обрати компромісний склад посольської делегації, відправляли до Варшави кожна делегатів, перекладаючи на плечі сейму вирішення питання легітимності своїх представників.

Після завершення роботи вального сейму шляхтичі певних воєводств і земель збирались на реляційні сеймики, на яких посли звітували про виконання наданого їм наказу, перебіг сеймових дебатів і зміст ухвалених за їх результатами конституцій.

Процедура офіційного оповіщення і зборів на сеймики вимагала певного часу. Крім того, вона передбачала присутність на засіданні представника короля, який мав доповісти шляхті про стан справ у державі. Простіше було дотриматися її у центральних і близько віддалених від центра воєводствах. Значно складніше цього було досягти для Волинського, Брацлавського і особливо віддаленого й великого за розмірами Київського воєводств. Київська шляхта неодноразово скаржилася на те, що оповіщення про сейм доходить невчасно, так само як не доїжджає до них й офіційний представник короля. Названі обставини, поруч з не менш важливою практично постійною загрозою татарських нападів, не сприяли розвитку шляхетської демократії на Київщині. Та й наявність на такій великій території лише одного повіту також не вельми сприяла залученню шляхетського загалу до сеймикування, адже не так уже й просто було вчасно доїхати, скажімо, з Чигирина чи Лубен до Житомира.

Брати участь у засіданнях сеймику мав право кожен шляхтич «за правом народження», що володів «осілістю» (землею) в межах воєводства. Втім, від прибулих на засідання не вимагалось пред’явлення ані документів на земельну власність у певній місцевості, ані будь-яких інших документів. Вочевидь, передбачалось, що лицарський люд і так добре знає своїх побратимів з цього повіту чи воєводства.

Головували на сеймиках маршалки, які обирались шляхтою зі свого середовища. Зважаючи на впливовість ролі маршалка в організації розгляду справи, за обрання на цю посаду нерідко вибухали справжні битви місцевого значення. Дослідники й досі сперечаються щодо незалежності учасників сеймикування від впливів місцевих магнатів, які часто-густо ще до початку сеймових засідань добивались потрібних собі рішень, щедро аргументуючи свою позицію «вином і медом».

Тривалість шляхетських зборів не обмежувалась часом. Найчастіше сеймики встигали завершити свою роботу за один день, але траплялись випадки, що вони тривали впродовж декількох днів. Місцем проведення засідань слугували костели чи церкви, розташовані в містах сеймикування. Вибір сакральних місць мав слугувати додатковим стимулом для занадто заповзятих шляхтичів, котрі не зупинялись і перед застосуванням фізичної сили, намагаючись переконати у такий спосіб незговірливого опонента. Відомий український історик Микола Костомаров гостро іронізував з цього приводу, що сеймики в Речі Посполитій «плодили калік». На початку XVII ст. було навіть прийнято спеціальну ухвалу, що забороняла шляхтичам застосовувати зброю в публічних місцях, а насамперед на власних зібраннях.

Засада одностайності процесу сеймування породила такий феномен політичного життя Речі Посполитої, як конфедерація шляхти. Конфедерації як певна політична інституція були важливим елементом політичного життя Речі Посполитої, мали давню історію й уособлювали підставове право обивателя на відмову послуги. Вони являли собою збройну лігу, об’єднану присягою щодо відстоювання свого права на справедливість й усунення заподіяної їм кривди. Конфедерації