Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Однаково він не повернеться. — Доанні було анітрохи не легше про це говорити, проте вона вперто повторювала ці слова. «Він не повернеться». Так є, і так буде. — Це біль, і нікуди не подітися від нього.

— Але цього болю не мало б бути! Щось тут не так. І це щось — провина Гестії, — не здавався химерний білявець, котрого на людях вона звала братом.

— Провина в тому, що вона любить його? Що я люблю його? — Доанна не хотіла говорити це голосно й різко, але так вийшло.

— Ти не розумієш, про що говориш… — Поль потер вилиці, а тоді хитнувся вперед так, що очі його опинились на рівні очей Доанни.

— Ти теж. Ти ж ніколи нікого не любив… — Вона не відводила погляду, бо знала, що це перший крок до поразки.

Полеве бліде обличчя сіпнулось від подоби усмішки.

— Ось тут ти помиляєшся, розумнице.

— Помиляюся? Справді? Ти — один із них. Тих, хто володіє силою, хто бачить вселенські масштаби, хто стане врешті одним із тих магів, богів чи просто вищих створінь. Життя наше тобі зовсім інакшим здається, правда? — Доанна схилила голову набік, дозволяючи пасмам волосся затулити половину її лиця.

— І ти вважаєш, що я не можу при цьому любити? — Поль, здавалось, образився.

Доанна на мить замислилась.

— Я думаю, що це логічно. Я навіть певна, що вам мали б забороняти любов до когось конкретного. Вона… не пасує таким, як ви.

— Аїден так не вважає.

— Правда. Я не уявляю Аїдена, котрий би… не любив.

— А я чим гірший? — Білявець тепер дивився на неї з цілковито спантеличеною півусмішкою.

Доанна простягнула вперед руку і стала загинати пальці:

— Ти більш відсторонений. І менш щирий. І при цьому спокійно говориш про такі речі…

— А що мені залишається, крім того, щоб бути спокійним? Я вже пройшов той етап, на котрому панікував, протестував і прагнув утекти… Але ти розумна дівчина, тому я певен, що ще зміниш свою думку про мене. І не забиратимеш у мене право любити. Навіть на словах. — Поль усміхнувся. — Бо насправді все це не має сенсу. Хто ти, як тебе звуть, скільки тобі років, і звідки ти. Що буде з тобою далі, і чого не буде. Любов стирає все це завиграшки.

— То ти таки любиш її?

Поль дивився на неї невідривно. Його очі мітились, як морська вода.

— А як ти вважаєш?

Доанна всміхнулась:

— Ти покинув її. А тепер сидиш на моїй веранді, розглядаючи зоряне небо і скаржачись на світобудову… Отже, все навіть серйозніше, ніж я думала.

— Розумієш, насправді я їй не потрібен. — Поль видихнув з полегшенням, ніби боявся якоїсь певної відповіді, але не почув її. — Адже, коли я тоді прийшов на бал, Гестія навіть не впізнала мене. Навіть не подумала про це, мабуть. Отож, бачиш, їй потрібен не я, а той загадковий, вигаданий образ. Таємниця. Несподіванка. Гра. А не Поль Масоллі. Чи будь-хто прозаїчний і простий.

— Але ти і не Поль Масоллі. Не вимагай від неї надто багато. Як же, на богів усіх світів — я правильно сказала, так? — як же вона мала впізнати тебе, якщо до того не бачила як слід ані разу? Гадав, вона кинеться тобі на шию? Гестія Амалія не така. Вона пристойна панянка, як любить твердити їхня матір.

— Я не повинен узагалі з’являтися перед нею. Мені ж не вийде залишитись тут. Моя роль — бути підтримкою, загадкою і, можливо, допомогою там, де вона сама не зможе вибратись. І не більше.

— Ох, стривай, стривай! — Доанна вперла вказівний палець у груди Поля. — Ти переконуєш себе в цьому. А щойно перед тим із запалом говорив, що все не має сенсу, бо любов стирає будь-яку різницю…

— Гаразд, панянко, тут ви мене підловили. Тільки, мабуть, я говорив це загалом, не думаючи про себе самого.

— Як вам завгодно вважати. То тепер бачиш, що ти й сам себе відділяєш від усіх, а потім іще питаєш, чим ти інакший. Їй-богу, кумедний!

АЇДен

— А я знаю, куди зникає Полі, — повідомила мене Розе наприкінці літа, коли дні були такі спекотні, як у пеклі. Ох, не хотів би я там правити! А якби правив, то зробив би так, аби там стало холодно і, бажано, сніжно хоч півроку. Як у Норвені, куди мені ніколи не доведеться більше потрапити, принаймні в цьому житті.

Від роздумів про впорядкування пекла мене відірвало кахикання Прозерпіни, котра все ще хотіла повідомити свою новину.

— Куди зникає Полі? Я теж знаю, — відповів, щоб вона не думала, наче зможе заскочити зненацька.

Останнім часом здавалося, що в моєму житті стало більше рівноваги. Від спілкування з мертвими, хоч як це дивно. Я часто навідував кладовище — той храм із гробівцями — і розмовляв з відголосами тих, хто колись помер тут. Вони розповідали багато історій. І дивним чином оті історії додавали мені певності в тому, що все буде гаразд. Адже все вже було. А Колесо Долі обертається невпинно. Отже, все ще буде знову.

Розе звела вгору брови.

— І ти вважаєш, що це добре? — Щось, видно, муляло їй, окрім бажання вжалити Полі.

— Я вважаю, що це не твоя справа. — Мені не хотілось говорити так грубо, та в іншому разі Прозерпіна закрутить мені мізки своїми дурницями.

— Більше моя, ніж ти можеш подумати. Аїде, я турбуюся про тебе. Дозволь мені допомогти.

— А зі мною щось не так? — Я відсторонився від неї і розвів руки в сторони.

— Ти знаєш, про що я. Дозволь щось зробити із цим.

— Якщо