Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Кнут признався сам собі, що не дивився на цю справу так широко й не чув таких переконливих доказів. Він несамохіть глянув на промовця. Ларс спокійно стояв, заклавши руки за спину, кремезний, із широким чолом і глибоко посадженими очима, в яких світився розум. Уста його були стулені, соломинка й далі стриміла в кутику рота і грайливо ворушилася. Від нього віяло могутньою силою. Він був непохитний, мов скеля, і голос його звучав так глухо, ніби долинав із глибини землі. Кнут уперше бачив його таким і відчув у душі страх, бо збагнув, що цей чоловік завжди переважав його. Він увібрав у себе все, що Кнут знав і розповідав, але відкинув непотрібне і залишив тільки те, на чому й виросла його прихована сила.

Кнут любив і плекав його, і ось із Ларса виріс велетень, який тепер глибоко й люто ненавидить його. Кнут не розумів причини тієї ненависті, але інстинктивно відчув її, коли глянув на Ларса. На мить він забув про все на світі й вигукнув:

— Але ж, Ларсе! Ларсе! Господи, що з тобою сталося?.. З тобою, я-кого я… Ти, який…

Від хвилювання він не зміг більше нічого сказати й сів, намагаючись погамувати свої почуття, бачити які Ларс тепер був не гідний. Нарешті він опанував себе, гримнув кулаком по столу й блиснув очима з-під буйної чуприни, що завжди нависала йому на очі.

Ларс стояв так, ніби його й не перебивали, тільки обвів поглядом присутніх, немов питаючи, чи не хоче хтось йому заперечити, бо коли таких немає, то й говорити більше нема про що.

Він був такий незворушний, що Кнут знов не витримав.

— Що стало між нами? — крикнув він. — Адже досі ми завжди жили в любові й злагоді, а тепер нападаємо один на одного, ніби нас посів лихий дух!

Кнут дивився на Ларса, й очі в нього палали. Ларс відповів:

— Це тебе, Кнуте, мабуть, посів лихий дух, а я ні на кого не нападаю, лише кажу про справу. Але тобі цікаві тільки ті справи, які торкаються самого тебе. А тепер побачимо, чи буде в нас любов і злагода, коли йтиметься про справу, що торкається всіх.

— Хіба я занедбував громадські справи?

Усі мовчали. Це боляче вразило Кнута, і він додав:

— А я гадав, що дещо зробив для загального добра… Чимало такого, що корисне громаді… Та, видно, помилявся.

Він знов розхвилювався, бо мав гарячу вдачу, а суперечка з Ларсом так його зачепила, що йому було важко опанувати себе.

Ларс відповів:

— Так, я знаю: по-твоєму, все, що тут зроблено, — твоя заслуга, і якщо міряти тим, хто найбільше говорить на зборах, то може здатися, що ти й справді найбільше зробив.

— Он що тебе муляє! — крикнув Кнут, люто дивлячись на Ларса. — То, може, це твоя заслуга?

— Якщо вже мова зайшла про нас із тобою, — відповів Ларс, — то, мабуть, треба спершу все добре зважити, а тоді говорити про це тут, на зборах.

Кнут Окре спалахнув:

— Ради бога, бери собі всі заслуги, я проживу й без них. Є речі, які багато тяжче втрачати!

Ларс несамохіть відвів очі, не витримавши його погляду, а коли знов озвався, соломинка в кутику рота швидко закрутилася:

— Як на мене, то про якісь особливі заслуги говорити й не доводиться. Пастор і вчитель, може, й задоволені тим, що ти зробив, але всім відомо, що останнім часом видатки громади дедалі зростають.

Усі заворушились і загомоніли. Ларс повів далі:

— Сьогодні ми нарешті обговорили пропозицію, яка змогла б дати громаді якийсь прибуток за всі ті видатки. Може, тому ти так і опираєшся їй. Це громадська справа, корисна для всіх, і не годиться плутати її з родинними справами.

Люди перезиралися й гомоніли все голосніше. Хтось підвівся, щоб узяти свого кошика з їжею, і, йдучи, мовив, що вже багато років не чув на зборах таких мудрих слів. Тепер усі попідводи-лись і всі разом заговорили. Кнут Окре зрозумів, що зазнав остаточної поразки, і більше не пробував змагатися. В його вдачі була риса, яку приписують французам: він добре вмів нападати, але погано боронився, бо почуття в ньому брали гору над розважністю.

Він не розумів, що сталося, не міг довше всидіти там і, доручивши своєму заступникові вести збори, вийшов. Дехто засміявся.

На збори Кнут приїхав з Ларсом, а додому пішов пішки, хоч дорога була далека. Стояв холодний осінній день, ліс був голий і незатишний, поле пожовкло, подекуди на узбіччі дороги поблискувала перша ожеледь. Розчарування — поганий супутник. Кнут почував себе дрібним і жалюгідним, а Ларс на кожному кроці ввижався йому в сутінках могутнім велетнем, що сягав головою до самого неба. Кнут сердився на себе, звинувачував себе в тому, що це дрібне питання стало вирішальним на зборах. Він надто багато поставив на карту, яка була навіть не козирна. Він і досі не отямився від приголомшення. Біль і образа пекли його вогнем, у голові гуло, від обурення аж сльози виступили на очах.

Раптом він почув позад себе стукіт коліс. То Ларс їхав учвал своїм гарним конем. Він швидко промчав повз нього, аж застугоніла мерзла земля. Кнут подивився йому вслід. Широкоплечий Ларс сидів на возі й навіть не підганяв коня, той сам поспішав додому. Ця картина здалася Кнутові втіленням Ларсової сили: він без ніякого напруження мчить до своєї мети. А Кнут, ідучи самотою в осінній холоднечі, почував себе ніби виштовхнутим із того воза.

Дома, на хуторі Окре, його чекала дружина. Вона знала, що чоловікові на зборах доведеться витримати бій, вона ніколи не довіряла Ларсові, а тепер просто боялась його. її не втішило те, що вони поїхали