Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Це вмить протверезило Дизму.

— Який Лисков? Про що ви розповідаєте? — він здвигнув плечима. — Все це якась нісенітниця. Ніякого Віндера я не знаю.

Терковський підняв брови і флегматично струснув попіл із цигарки.

— Ну, звісно, — відрік спокійно, — може, це якась помилка.

— Авжеж, помилка, — заспокоювався Никодим.

— Напевне. Тим більше я радий, що невдовзі ми зможемо це з’ясувати. На майбутньому тижні до Варшави приїде нотар Віндер. Я запросив його, бо це дуже, дуже мила людина. Очевидно, він казав про якогось вашого однофамільця, а може, родича… Хе-хе-хе…

Дизма не встиг відповісти. Концерт у салоні закінчився, загриміли бурхливі оплески і до кабінету ввійшло душ п’ятнадцять, тісним колом оточивши Дизму і Терковського.

До кінця вечора Никодим почував себе, мов на розжареному вугіллі; нарешті десь опівночі він пішов собі нишком.

Сік гострий дрібний дощ. Не застібаючи пальта, Дизма повільно прямував додому. Прийшов і, не роздягаючись, повалився на канапу.

Все ясно: тепер він у руках Терковського. А Терковський не прощає. Мстива тварюка. І мати з ним справу — це не те, що з якимось там Бочеком…

Здригнувся.

Встав, позапалював скрізь світло, зняв пальто, капелюх, фрак і почав ходити по кімнаті. В голові вирували думки, аж піт на лобі виступив.

Хіба прибрати з дороги Віндера?.. Може, й пощастило б де зробити… Але що з того?..

Коли вже Терковський напав на слід, що веде до Лискова, то його не зіб’єш. А якщо Віндера не стане, то — ого! — вмить догадається, чия це рука… Тоді не те що витурять — у тюрягу запроторять…

Просити?.. О ні, це нічого не дало б. Він добре знав, що за людина Терковський.

В голові у Никодима гуло. Він усю ніч не спав. Тепер почував себе страшенно самотнім, безсилим. Адже навіть Кшепицькому не можна було відкритися… Що робити?.. Що робити?..

Снідати Никодим не захотів, Ігнатові велів подзвонити до банку, сказати, що він занедужав і на роботу не прийде. Але вже за півгодини збагнув, що про його відсутність, чого доброго, дізнається Терковський. Він розсердився. З доброго дива випаяв Ігната і подався до банку. Навмисне обійшов усі відділи, заглянув до Вандришевського і вчинив йому скандал за спізнення з балансом, хоча напередодні сам дав директорові ще три дні. Кшепицькому буркнув «добрий день», а тоді замкнувся в своєму кабінеті.

Довго кмітував, чи міг Терковський уже розказати комусь про новини та свої підозри. Дійшов переконання, що така хитра людина не захоче розкривати свої карти. Як він використає їх? Дизма не сумнівався, що Терковському забагнеться з скандалом витурити і його, і Яшунського, і Пільхена…

Отож лишався єдиний спосіб: зараз же подати у відставку, зібрати скільки можна грошей — не забуваючи і про коборовський сейф, — узяти закордонний паспорт, та й махнути звідси, не чекаючи, поки до Варшави приїде нотар Віндер. На одруженні з Ніною, звісно, доведеться поставити хрест. Куницького треба випустити і якось уладнати з ним… Щоб не скаржився…

От чорт!..

Задзвонив телефон. Кшепицький доповідав, що прийшла графиня Конецьпольська і ще одна пані. Хочуть неодмінно бачити його.

— Скажіть, що я хворий.

— Казав, — виправдувався Кшепицький, — а вони наполягають, щоб я все-таки доповів, обидві певні, що ви їх приймете.

Похмурий, як ніч, Никодим поклав трубку і відчинив двері.

— Прошу, — мовив сухо.

З пані Конецьпольською була демонічна панна Стелла. Від цього настрій у Дизми ще погіршав.

Жінки заклопотано допитувались про його здоров’я, радили всяких лікарів. Наприкінці висловили певність, що слабування не завадить Магістрові відбути у визначений термін містерію Ложі. А термін цей припадає саме на завтра. На лихо, чоловік пані Конецьпольської сидить у маєтку, отож містерію можна провести тільки в квартирі Великого Тринадцятого.

Це вже до краю роздратувало Дизму.

— Ради бога, дайте спокій. Ниньки не до того.

— До завтра видужаєте, Магістре, — беззаперечно прорекла панна Стелла. — А обов’язок Трипроменевої Зірки треба неодмінно виконати.

— Що там — видужаю, не видужаю… — сердився Дизма. — Я здоровий, але у мене важливіші справи в голові.

Залягла мовчанка. Підперши кулаком голову, Никодим одвернувся до вікна.

— Пане Магістре, — стиха озвалася пані Конецьпольська, — у вас якась прикрість!

Никодим іронічно засміявся.

— Прикрість, прикрість… Ха-ха, прикрість… Є такі мерзотники, що на голову тобі лізуть…

— О Магістре, ви з кожним дасте собі раду, — переконано мовила панна Стелла.

Никодим пильно зиркнув на неї.

— Не з кожним. Як хто під тобою землю риє, наче свиня, зводить наклепи, гавкає, мов собака… Хоче тебе з грязюкою змішати, вижити…

Очі в панни Стелли звузилися.

— Хто це такий?

Дизма лишень рукою махнув.

— Скажи, Магістре, хто виступає проти тебе?

— Що там балакати…

— Треба сказати, — дзвінким голоском вигукнула пані Конецьпольська, — треба. Може, ми щось придумаємо, знайдемо якийсь спосіб.

— Орден Трипроменевої Зірки дуже могутній, — поважно докинула панна Стелла.

Никодим утягнув шию в підняті плечі і несподівано для самого себе буркнув:

— Терковський.

На обличчях обох дам відбився подив. Дизма вилаявся в душі: навіщо було ляпати цим бабам? Ідіот.

Панна Стелла підвелась і урочисто підійшла до Никодима.

— Магістре! Ти маєш право наказувати. Ця людина повинна загинути?

Дизма перелякався: здуріла баба!

— Магістре! — вела далі панна