Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

в ранній зелені й усі гори: Бабицька, Калаш- ницька, Хмільнянська в блакитному серпанку, з вітряками коло самого неба, з хатами по схилах у білих садках. Усе це було таке знайоме, таке рідне, що серце враз кинулось і завмерло у Василька від радості.

— Дома, Іване… Дома вже…

—Ось тут стояв край берега дід наш із човном, — показав Іван на зелені луки, вгаптовані жовтим цвітом кульбаби.

Не вірилося, що тут могло бути тоді ціле море води, і вони правились аж під Гамарню човном.

Уже й Голосіївку видно, як на долоні, блищить вікнами проти низького надвечірнього сонця, і їхню крайню хату на горбочку коло мосту. І хтось оно біжить тим горбочком, у долину спускається. Упало, підхопилось. Біжить. Видно вже, як воно звело руки до неба. І знову штовхнулося серце Василькові.

—Мама… — сказав він пересохлим голосом. І хлопці стали, як укопані, й рушитися не можуть, наче уві сні… А мати біжить, біжить… Щось гукає, але далеко ще, і голос її долинає, мов теплий подих вітру. І тоді хлопці зриваються, мчать назустріч матері, і бухкає їм серце в грудях, і співає небо над головою, і гори зелені мигтять ув очах…

—Сино-очки мої!.. — розкинула мати руки на весь широкий світ. Ось уже її гарячі очі, щасливе обличчя, ось вона вже обняла меншенького, Василька. Вона мов понижчала чи що?.. Кинулася й до старшенького.

—Та ти вже скоро будеш вищий за мене? — сказала вологим голосом, підмитим слізьми.

—Чого ж ви так бігли, мамо?.. — сказав баском Іван.

—І голос у тебе вже, як у батька… Серце мені віщувало ще зранку. Ну, що б я не робила, а очі мої на Гамарню все пориваються. Стану та ще й долоню прикладу до чола. Аж оце дивлюся — йдете… Як же ви самі вирвалися в отаку страшну дорогу? Чого ж ви не написали, я б же була приїхала.

—А нас випхали ґазди, — озвався Василько. — Ще сніги тільки почали танути, як вони сказали писати вам, а ми поклали собі триматися до тепла.

—Не хотіли вас, мамо, по холоду викликати, — пояснив Іван.

—Мої ви соколи….

—Ну, а по теплу нам і вказали на поріг, — сказав Василько. — Джуман посадив на поїзд, а квитки взяв тільки до Здолбунова.

—І як же ви їхали?..

— А по-старому. Товарняками. У Шепетівці солдати підібрали. Довезли аж до Степанців, — сказав Іван.

А вже мчала через луки вся орава Петрівних — Гриць, Марія, Меланя. Обаранили хлопців, сміялися, Меланя розплакалася.

—Ну, чого ж ти, маленька? — сказав своїм баском Іван і взяв її на руки. — Та й худенька ж ти!

Меланя обняла його ручками за шию, пригорнулася, затихла щаслива. Так вони й пішли додому.

—Які наші хлопці, мамо! — казала Марія. — Зовсім парубки.

—Та й ти вже в дівки просишся, — сказав Іван.

Баба Явдоха стояла серед подвір’я постаріла, плакала:

—Вижили… Ну, й слава Богу, слава Богу… А дід же наш Йосип… Не діждав своїх онучків. Любив він вас. Уже зовсім захляв, а все згадував до самої смерті: «Як же там діти в чужому краю?..»

А на толоці тютюново-сірими басаманами простягалися бабині полотна, і рух сонця тільки-тільки почався в них, і ще нічого не вказувало на те, що під кінець літа вони спалахнуть, забіліють, як сніг.

Увійшли хлопці в хату, і здалось їм, що вона поменшала, що й одвірки понижчали, і віконечка повужчали, і стеля не така вже висока, як була колись. Хлопці сіли коло столу, мов гості. Іван виклав на стіл високу паляницю й сало, і Гриць та сестри голодно засвітили очима.

—Гостинець, — сказав Іван.

—О матіночко-о! А що ж ви їли? Голодні їхали? — сплеснула в долоні мати.

— Це нас у Степанцях пригостили, — сказав Іван.

—А хто вас постриг так гарно? Як солдатиків, — спитала мати.

—Це солдати у вагоні. І помили нас, і білизну чисту дали. На мене так пришилось якраз, — сказав Василько.

Вечеряли картопляним супом, заправленим диким часничком, назбираним, видно, на луках. Од паляниці й сала хлопці навідріз одмовилися на радість меншим.

—Голодні, синочки? — спитала мати після вечері. —У ґаздів було ситніше?

—Байдуже, мамо, — сказав Іван. — Головне, гаряченького поїли, бо в дорозі все всухом’ятку.

—Важко живемо, Іване, важко, дитино, — пожалілася старшому з онуків баба Явдоха.

—Будемо щось думати, — награним баском відповів Іван. — Згорнувши руки, не сидітимемо.

Меланя не злазила з рук у Йвана і Василька весь вечір. Марія і Гриць хвалилися своїми «п’ятірками» й «четвірками» в школі. Марія вже закінчувала четвертий клас, Гриць — третій. «А ми відстали…» — подумав Василько.

Спати полягали на полу, і тільки Іванові мати послала на лежанці, де колись спав дід. Василько лежав поруч із Грицем, і йому ще й досі не вірилося, що він уже дома, що скінчилися вже його поневіряння. Раз і назавжди. Тепер із дому ні ногою. Уже крізь сон почув, як Іван обережно спитав матір:

—А що ж про батька, мамо?.. Не чути?..

—Ой, не чути, сину…

Як тільки Василько заснув, загриміли йому тривожні поїзди, привиділися Ходовичі, панна Єва Осніговська, вся в чорному, така вродлива, що не можна одірвати від неї очей. Цей сон переслідуватиме Василя щоночі, і панна Єва говоритиме до нього якісь ніжні слова, від котрих йому робитиметься радісно, а коли він прокидатиметься щасливий уранці, то зможе згадати з тих слів тільки одне: «Місяцю мій ясний…» Якось він спитає Івана, чи йому сниться Западна, і здивується,