Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Він також посуворів.

—Зі Львова.

—Вот-вот, бандеровцев нам єщо не хватало! — не вгавали нари.

—Що ви робили у Львові? — спитав Сергій.

—У ґазди служили в селі, —сказав Василько.

—Щось ти заливаєш, малий, — похитав головою Сергій. — Чого це вас понесло в таку далечину служити? У нас тепер лакеїв нема.

—А від голоду рятувалися в сорок сьомому, — сказав Іван. — У нас дід Йосип помер з голоду, і сестра Галя, а нас мати відвезла в Западну. Тепер і там колгоспи роблять, і в них уже по селах нічого їсти.

—Да врут ані всьо про голод, бандєровскоє отродье! Ішь, как на колхози наворачивают клєвєту!

—Ну, Пешеньков, ти просто політрук, ні більш, ні менш. Звідки ти, куряча голово, знаєш, що тут робилося? Ми ж із сорок четвертого на своїй землі не були, — сказав Павло.

— Ви бандеровцев відєлі? — спитав хтось хлопців.

—Hi.

—Один був, — сказав Василько. — У мого ґазди син. Так він сам вийшов з лісу, а його посадили.

—Значить, було за що, — сказав Сергій.

—Він не винен, — сказав Василько. — Такий же, як і ви, файний хлопець. Мені ось мешти пошив. І досі не зносилися, тільки в пальцях тісні вже. Молодшому братові оддам.

—Мені все ясно, — привітно сказав Павло. — Ви наші хлопці. І зараз ми вас причепуримо, щоб Пешеньков не боявся.

На нарах засміялися.

—Роздягайтеся, пострижемось, — вийняв Павло блискучу машинку й заклацав нею в повітрі. —Підставляй лоба ти, старший. Як тебе зваги?

—Іван.

—Давай, Ванько, обшмалю. Сідай ось на чурбак. А брата твого як звати?

—Василько.

—Василько? Ну, зовсім по-нашому.

Павло миттю обстриг їх наголо, як солдатиків, аж у тім’я зробилося зимно. Потім солдати мили хлопців у тазу, наливши гарячої води. Намилювали їм голови й лиця пахучим печатним милом і мили, як рідна мама дома. І водночас розпитували про їхню сім’ю, про діда, про батька й матір.

—У кого є кальсони, сорочка, братва? Перевдягнемо їх у чисте, — збуджено загомоніли солдати.

Повитягали і підштаники, і сорочки новенькі, білі. А хтось простяг Василькові солдатський ремінь, широкий, з блискучою мідною зіркою. Ще й підбадьорив:

—Бери, малий, не роздумуй. Таким ременем голий па морозі підпережешся і то зігрієшся.

Хлопці повдягалися, сиділи притихлі, зігріті чистою білизною, теплом од «буржуйки» й солдатською увагою. Їхнє благеньке, дране спіднє повкидали в огонь.

—От тепер повна санітарія, — сказав Павло. — Щоб жодного «диверсанта» не привезли додому.

—А вони нічого, хлопці, —уперше посміхнувся земляк Сергій. — Диви, ще й симпатичні.

—Одно слово, зємлякі, —сміявся низенький губатий Пешеньков. Він перший вийняв із своєї валізки й сорочку, що якраз прийшлася на Василька, тільки рукава трохи підгорнути та ґудзики перешити.

—От бач, Пешеньков! А ти хотів їх у шию, — сказав Павло.

—Чєво сгоряча не сболтньошь. Ребята замєчатєльниє.

Солдати верталися зі служби в Німеччині. Майже на кожній зупинці хтось виходив з валізами з того чи іншого вагона, і йому гукали з інших вагонів, прощалися. Пустіли нари й у вагоні, де їхали хлопці.

Поїзд часто зупинявся, довго простоював на якихсь маленьких роз’їздах. Солдати висипали з вагонів, перемовлялися з місцевими дівчатами. Хтось грав на гармонії, в іншому місці накручували патефон, ставили пластинки з крикливими «частушками» Русланової, про яку тут же гомоніли солдати, що вона сидить у тюрмі. Русланову змінював украдливий напівшепіт Клавдії Шульженко, посилений тупою голкою.

Хлопці й пообідали із солдатами, і повечеряли, лягли спати. Поїзд і вночі все зупинявся, надовго завмирав, відтак повільно рушав, і від цього здавалося, що він просувається в темряві навпомацки.

На ранок були вони у Фастові. Павло і Сергій лишили хлопців з валізами й заплічниками на пероні, а самі пішли в станцію напитувати свого поїзда.

—Дивись, не зівай! — сказав Іван. — Не дай Бог, щось пропаде. Вони нас перевіряють.

—Придумав.

—Не віриш? Он той, Сергій, з-за рогу назирає. Не оглядайся! От же людина. Підозрює.

—А Павло повірив з ходу.

—Так то ж Павло. Добра душа.

Добиралися до своєї станції ще кілька годин пасажирським поїздом. А звідти попутною машиною доїхали в Степанці. Сколотили півсела. Та й не дивно. Чотири роки тому забрали Павла й Сергія вісімнадцятилітніми хлоп’яками прямо на фронт, у такі бої сунули, що мало хто вийшов живий з односельців. А тепер вернулися он якими парубками! Батьки з радощів і Йвана та Василька запрошували до хати, як рідних, але тим нетерпеливилося додому.

—Ну, візьміть ось хоч на дорогу, — сердобольно сказала Павлова мати й дала їм високу паляницю й четвертинку сала. За селом Іван сказав:

—Солонину на гостинець лишимо, а хлібом трохи підкріпимось.

—Дурне сало без хліба, — сказав Василько. — Може, дома й скибочки зараз нема?

—І то правда. Не захлянемо.

—Які добрі люди.

—І Сергій подобрів перед домом. До останнього стерігся, думав, що я з його валізою на ходу вистрибну, і в кабіну не сів, Павлові поступивсь.

—Ото така вже натура шкурна.

—Красунчик, — призро сказав Іван. — Не люблю таких.

Десять кілометрів вони не пройшли, пролетіли одним духом. Проскочили Гамарню, білий у цвіту крайній вишнячок, що був затулив їм діда Йосипа, як ішли вони два роки тому з дому в далекий ситий світ — у Западну. Перед ними відкрилися луки