Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

відчувався мандрівником, котрий добирається до рідної домівки після десятиліть блукань. Над головою лепетало листя, дерева дивилися заздрісно йому вслід, а він думав уже про зустріч із Сокільським. Розрубана гора, мов який велет чеснув її шаблею,— там треба стати й затамувати подих. Прикласти вухо до теплого каменя й обійняти його. Дивитися, хай аж очі заболять, щоб розм’якла непрозора кам’яна твердь, поріділа, як туман, і поступово почала танути. Вже й зараз бачив: сидів у тій скелі гуцульський король. Колись давно снувався над ним тихий сестрин голос чи, може, то так листя йому нашіптувало,— колись давно захотів той відчайдуха втрутитись у бійку богів, і вони, обурені, замкнули його в цю скелю. Осипові і справді очі болять, так пильно дивиться він уперед, так пильно наслуховує і вбирає в себе шкарубкий шепіт. Он де він, он! Сидить за мармуровим столом, і сон його довгий та важкий. Голова впущена, а могутні п’ястуки лежать бездільно на білій, глянсованій поверхні столу. Довкола сплять, порозкидавшись, десятки його легінів, і тільки він не може лягти: чекає, доки з’явиться на небі безліч птиць, що звістять йому звільнення...

Над головою каркнула ворона, й Осип здригнувся, зворушений. Летіла, звільна махаючи крильми, а йому уявилося це небо, засипане тисячею крил, крик відчайний зачувся, замигтіло все й понеслось. І здалося — там, у скелі, здригнувся король гуцулів...

Вони їхали по Німчичу — кривавому, бо тут немало пролилося крові. Ішов, відчуваючи, як дубне йому шкіра: довкола з’являлися, розчинялися і знову проявлялися якісь обличчя: гуцули й пани, десь крик завис, наче наточена шаблюка,— червоний струмок стікав додолу.

Ішов, широко розплющуючи очі й боячись, тремтіли йому пальці, попереду важко їхав віз, візниця теж ішов, ішла й мати — всі були пойняті своїми думками. Гірські коники пнулися все вище й вище, вже так довго це тяглося і може тягтись безвік. Тоді досягнуть вони неба і він стукне у ворота тих богів, що загнали в скелю короля гуцулів. Осип засоромився: занадто сміливою видалася ця думка, блідий рум’янець ліг йому на щоки, знову зашуміли дерева — дивився вже на свої чоботи. Змигували перед очима, вели й вели, і він знав куди. «Ні-ні!— закричав подумки, знову зирнувши вгору, де мали стояти ті ворота.  Ще не доріс я до того!»

На верхівці стояв хрест, вони помолились і сіли під ним. Круто спускалася гора, Осип знав, що розрізає вона навпіл два світи: тамтешній — долину і тутешній — верхи. Вступав у цей другий світ, і його знову брала нетерплячка.

Внизу біг Черемош. Осип подивився на церкву в Підзахаричу, наобабіч гори розкинулося кілька хаток. По лівім боці вже виднілися Розтоки. Він любив це село: все сади й сади, волоські горіхи, що розширювали пишні корони, вишні й черешні. Через плоти звисала червона, аж очі вбирала, калина. «Ну от, — думав він, — цей шлях і вабить мене». В’ється між гір, як живий, і носить на собі людей цього краю. За Розтоками — Петраші, по галицькім боці — Білоберезка, а далі — Барвінкова. За Петрашами — Мариничі, а тоді вже й Устє-Путилове. Всюди гори, а над річкою — знову сади.

— То Іван таки жениться?— питає він у матері.

— Вже пора йому,— каже мати, всміхаючись.— Підростеш і ти, то й ти женишся. Тільки він не хоче з нами лишатися...

— Чому?

Мати мовчить. Тиха скорбота лягає на її лице, і це щось зовсім незбагненне для Осипа. Вона старіє на його очах. Темніє шкіра обличчя, гаснуть і бліднуть очі. Навіть волосся ніби попелом притрушене.

— То чому, мамо?

— Це нелегко мені казати, сину. Ще замалий ти для такої розмови...

Осип горить, як ота калина в Розтоках. Груди йому роздимає, а вуста тремтять. Мати помічає його уразу, й легка, як літній вітерець, усмішка зворушує їй вуста.

— Ну ти, великий мій!— каже вона, й очі її так болюще синіють, що він не має сили дивитись на них.— То важка річ повідати про це тобі, гой, важка! Він так боїться, що Марійка вмре... Бачиш, синку, я вдовою пішла за твого тата. І в мене від першого чоловіка було багато дітей.

— Я це знаю, мамо,— каже Осип самими вустами.— Було їх семеро...

— Було їх семеро,— відгукується мати журливо, і сльози течуть їй на обидві щоки. Лице її жовтішає й сухішає, і вже не дивиться вона на Осипа, а кудись над його головою. Він аж озирається, бо, може, й справді вона бачить їх усіх там, позаду. Але позаду тече й тече в сивому тумані від куряви, що зняв їхній віз, порожня дорога.— Отож, сину — материн усміх так само блідий, печальний і милостивий,— Іван хоче змінити землю. На чужій землі, думає, втече від оцього, що покладено на діти мої...

— А може, й правда, мамо?— шепоче гаряче Осип.— А може, й утече?

Мати хитає головою, вуста її німі.

4

Вони в’їжджали в Устє-Путилове, і він знову дивився. Тут повертали й мали їхати вузькою долиною понад Путилівкою. Вже заздалегідь готувався зустрітися з цим дивовижним місцем, де постає хребет гір і випливають перед очі загадково запаморочливі краєвиди. Так, це був Бісків. Страшний, великий камінь на березі, мов заклятий монастир чи замок, бо, розповідала йому сестра, щоночі, коли сходить повний місяць, з’являється чорт. Сидить на якомусь прискалку і сумно, жалісно приграє на скрипці. Тоді спиняється подорожній, і сльози самі котяться йому по обличчі. Плаче скрипка, стрімко ходить у чорних руках чорний смик, він грає і грає. Осип навіть чує ту гру: чудернацька й прегарна. Тому і зветься цей камінь Бісків, тому й плачуть подорожні, і то