Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том II

своїх смертельних обіймів. Будь-які спроби відшукати трупи одразу було визнано безнадійними, і там, у глибині цього страшного казана води й піни, що кипить і нуртує, навіки лежатимуть тіла найнебезпечнішого злочинця та найславетнішого захисника правосуддя тих часів. Хлопчину-швейцарця так і не знайшли, — то, безперечно, був один з численних агентів, які служили Моріарті. А щодо банди, то всі, напевно, пам’ятають, як зібрані Холмсом докази викрили всю їхню спілку й виявили, в яких залізних руках тримав її покійний Моріарті. Під час суду їхнього ватажка майже не згадували, тож якщо мені довелося тут розкрити всю правду щодо його діяльності, то лише через отих несправедливих захисників, які намагалися обілити його пам’ять, нападаючи на того, кого я завжди вважатиму найкращим та наймудрішим серед усіх людей, яких я тільки знав.

Собака Баскервілів [42]

Повість

Дорогий Робінсоне! [43]

Вам я завдячую тією легендою з Заходу, що вперше заронила мені думку про цю цікаву історію. За це і за всю допомогу, що Ви надавали мені в її розвитку, дякую Вам.

Безмежно відданий Вам

А. Конан Дойль

1. Містер Шерлок Холмс

Містер Шерлок Холмс, — він зазвичай прокидався пізно, окрім тих досить частих випадків, коли зовсім не лягав спати, — сидів за столом і снідав. Я стояв на килимку біля каміна й крутив у руках ціпок, який забув наш учорашній відвідувач. То був чудовий, товстий дерев’яний ціпок із набалдашником — з тих, які звуться «вагомими доказами». Трохи нижче від набалдашника була срібна табличка, десь із дюйм завширшки. На ній виднів напис: «Джеймсові Мортімеру, Ч.К.Х.Т., від друзів із ЧКЛ» і рік: «1884». Одне слово, то був ціпок, подібний до тих, з якими колись ходили старомодні лікарі, — важкий, солідний, міцний.

— Ну, Ватсоне, що ви скажете про нього?

Холмс сидів до мене спиною, тож я був певен, що він не бачить, що я роблю.

— Звідки ви знаєте, що я роблю? Я ладен подумати, що у вас очі на потилиці.

— Очей, на жаль, немає, зате є начищений срібний кавник, що стоїть переді мною, — відповів він. — Але й справді, Ватсоне, що ви сказали б про ціпок нашого відвідувача? Ми з вами його проґавили й не знаємо, чого він приходив, тож доведеться звернути увагу на цей випадковий сувенір. Огляньте його й спробуйте відтворити за ним власника, а я послухаю.

— Як на мене, — почав я, намагаючись якомога більше дотримуватись методів мого друга, — цей доктор Мортімер — підстаркуватий медик, шанований усіма знайомими, якщо вони наділяють його такими подарунками.

— Добре! — мовив Холмс. — Чудово!

— Я також гадаю, що це, мабуть, сільський лікар, якому доводиться багато ходити пішки.

— Звідки ви це взяли?

— Бо його ціпок, колись дуже показний, нині так стерся, що я не уявляю його в руках міського лікаря. Товстий залізний наконечник зовсім стертий — хазяїн, мабуть, пройшов з ним чимало миль.

— Справді переконливо! — зауважив Холмс.

— Знову-таки напис: «Від друзів із ЧКЛ». Мені здається, що літери «КЛ» означають «клуб», радше за все мисливський, членам якого він надавав медичну допомогу, тож вони і вшанували його цим скромним подарунком.

— Ви справді перевершили самого себе, Ватсоне, — мовив Холмс, умощуючись глибше в кріслі й запалюючи цигарку. — Мушу відзначити, що ви, описуючи з притаманною вам люб’язністю мої невеличкі загадки, звичайно недооцінюєте власні здібності. Якщо ви самі не випромінюєте світла, то в усякому разі проводите його. Є люди, що не відзначаються талантом, зате мають дивовижну силу збуджувати його в інших. Я ваш вічний боржник, любий мій друже.

Я ніколи ще не чув від нього таких слів і хотів би зізнатися, що ці слова принесли мені неабияке задоволення, бо Холмсова байдужість до мого захоплення ним і до всіх моїх спроб розповісти про його методи, не раз брала мене за живе. До того ж, я пишався тим, що зумів не лише опанувати, а й застосувати на практиці його метод, отримавши заслужену похвалу. Проте Холмс узяв з моїх рук ціпок і з хвилину оглядав його просто так. Потім, чимось несподівано зацікавившись, відклав цигарку, підійшов до вікна й заходився розглядати ціпок тепер уже крізь лупу.

— Цікаво, хоч і просто, — мовив він, повертаючись на своє улюблене місце в кутку канапи. — Дещо в цьому ціпку, звичайно ж, є. Це може стати основою для кількох моїх висновків.

— Хіба я чогось не помітив? — спитав я дещо самовпевнено. — Сподіваюся, нічого важливого я не проминув?

— Боюся, любий мій Ватсоне, що більшість ваших висновків — хибні. Коли я сказав, що ви збуджуєте мою думку, то мав на увазі, щиро кажучи, те, що часом ваші помилки допомагають мені знайти правильний шлях. Проте зараз ви не надто вже помиляєтесь. Цей чоловік справді практикує в селі. І йому справді доводиться багато ходити пішки.

— То я мав рацію?

— Щодо цього — так.

— Але ж це все.

— Ні, ні, любий мій Ватсоне, не все, аж ніяк не все. Я, наприклад, припустив би, що такий подарунок лікар скоріш одержав би від лікарні, аніж від мисливського клубу, а коли перед словом «лікарня» стоять ініціали «ЧК», то назва «Черинґ-Кроська» напрошується сама собою.

— Напевно, так і є.

— Усе наводить на таке тлумачення. Якщо ми візьмемо це за робоче припущення, то дістанемо нову основу для відтворення особи нашого невідомого відвідувача.

— Що ж, припустімо, що літери «ЧКЛ» означають «Черинґ-Кроська лікарня». Які ж висновки звідси випливають?

— А вам нічого не спадає на думку? Ви знаєте мої методи. Застосуйте-но їх!

— Я можу зробити тільки один висновок: до того, як виїхати на село, цей чоловік практикував у місті.

— А тепер спробуймо піти трохи далі. Погляньмо на це в такому світлі: з якої нагоди йому зробили такий подарунок? Коли друзі вирішили вшанувати його цим ціпком? Напевно, тоді, коли доктор Мортімер залишив лікарню, щоб узятися до приватної практики. Ми знаємо, що йому піднесли подарунок. Припустімо, що службу в лікарні він поміняв на сільську практику. Чи не будуть наші висновки занадто сміливі, коли ми скажемо, що подарунок пов’язаний саме з цією зміною?

— Цілком можливо.

— Тепер зауважте, що він не міг належати до консультантів лікарні, бо цю змогу мають лише лікарі з