Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

— Ти говориш загадками, — сказала Алма.

— А ти говориш забагато, — відповів Емброз.

Вона не знала, що на таке відповісти. Щоб не наговорити ще більше. Ображена й збентежена, вона відчула, як у неї защипало в очах.

— Проведи мене туди, Алмо, де ми можемо разом помовчати, — сказав, нахилившись до неї, Емброз. — Я довіряю тобі всім серцем і впевнений, що ти довіряєш мені. Я більше не хочу з тобою сваритися. Поговорімо без слів. Дозволь мені показати тобі, що я маю на увазі.

Яке незвичне прохання!

— Можемо помовчати разом і тут, Емброзе.

Той обвів поглядом простору, вишукано вмебльовану бібліотеку.

— Ні, — похитав головою він. — Не можемо. Тут надто просторо й шумно — довкола нас сперечаються всі ті померлі дідугани. Заведи мене в потаємне й тихе місце, щоб ми послухали одне одного. Я говорю, як божевільний, я знаю, але насправді це не так. Я точно знаю одне: щоб досягнути цілісності, потрібна наша згода. Я дійшов висновку, що не зможу стати цілісним самотужки, бо заслабкий для цього. Але відколи я зустрів тебе, Алмо, я почуваюся сильнішим. Не змушуй мене шкодувати про те, що я вже розповів тобі про себе. Я так рідко тебе про щось прошу, Алмо, але цього разу благаю піти мені назустріч, бо я не зможу по-іншому пояснити, про що мені йдеться, а якщо не покажу тобі, у що вірю, ти до кінця життя вважатимеш мене дурним шаленцем.

Вона тут же заперечила:

— Ні, Емброзе, я ніколи не думатиму так про тебе…

— Але ж ти вже думаєш, — урвав він її на півслові з відчайдушною наполегливістю. — Або невдовзі думатимеш. Тоді ти почнеш мене шкодувати чи зневажати, і я втрачу свого найдорожчого друга й тяжко через це сумуватиму. Перед тим, як ця прикрість станеться — якщо, звісно, вона ще не сталася — дозволь мені показати тобі, що я маю на думці, коли кажу, що природа в своїй безмежності не зважає на межі нашої смертної уяви. Дай мені довести тобі, що ми можемо спілкуватися без слів і суперечок. Мені здається, ми, дорога подруго, відчуваємо одне до одного вдосталь любові й ніжності, щоб цього домогтися. Я завжди мав надію зустріти когось, з ким би міг мовчки розмовляти. А познайомившись із тобою, надіюсь ще дужче, бо, схоже, між нами панує невимушене й співчутливе порозуміння, яке значно перевершує грубі, банальні почуття… Правда ж? Хіба ти не почуваєшся сильнішою, коли я поруч?

З цим важко було не погодитись. Але й визнати це не дозволяла гордість.

— Чого ж ти хочеш від мене? — запитала Алма.

— Хочу, щоб ти почула мій розум і душу. А я почув твої.

— Прочитав мої думки, Емброзе? Це ж дитяча забавка.

— Називай це як хочеш. Але я вважаю, що коли мова не стоїть на заваді, відкриється все потаємне.

— А я в таке не вірю, — сказала Алма.

— Але ж ти дослідниця, Алмо — чому б тобі не спробувати? Ти нічого не втратиш, а, навпаки, здобудеш. Але для цього нам потрібна цілковита тиша. Свобода від будь-яких втручань. Будь ласка, Алмо, тільки один раз. Заведи мене до найтихішого, найпотаємнішого закутка і спробуймо здобути там цілісність. Дозволь мені показати тобі те, чого я не в змозі передати словами.

Хіба в неї був вибір?

Вона провела його до палітурної майстерні.

Ні, Алма не вперше чула про телепатію. Читання думок було популярним заняттям. Деколи Алмі здавалося, що кожна друга панянка в Філадельфії перевтілилася в пророка-медіума. Куди не глянь, всюди можна було найняти на годину «посланця духів». Інколи їхні експерименти проникали в поважні медичні й наукові журнали, що страшенно обурювало Алму. Недавно їй трапилася стаття про патетизм — теорію, згідно з якою щастя можна прикликати навіюванням — що було схоже, скоріше, на якусь ярмаркову забаву. Дехто називав ці досліди наукою, тоді як Алма роздратовано відгукувалася про них як про розвагу — і то доволі небезпечну.

До певної міри, Емброз — спраглий знань і легковірний — нагадував їй усіх цих спіритуалістів, та з іншого боку, він не мав з ними нічого спільного. По-перше, Емброз ніколи про них не чув. Він жив надто відлюдно, щоб помітити новомодні захоплення магією. Не виписував френологічних журналів, де велися дискусії про тридцять сім здібностей, нахилів і почуттів, за які відповідають випуклості й западини на людському черепі. До медіумів теж не ходив. «Циферблат» не читав. Емброз ніколи не згадував у розмовах з Алмою про Бронсона Олкотта чи Ральфа Волдо Емерсона, бо йому ніколи не траплялися їхні імена. Втіхи й спілкування він шукав у товаристві середньовічних письменників, а не сучасних.

Крім того, він перебував у постійних пошуках біблійного Бога й духів природи. Відвідуючи з Алмою щонеділі шведську лютеранську церкву, він клякав і смиренно молився разом з усіма. Сидів, випроставши спину, на твердій дерев’яній лавці й без нарікань слухав проповідь. А коли не молився, то працював у тиші за друкарським верстатом, вимальовував портрети орхідей, допомагав Алмі з її дослідженням моху чи цілий вечір грав з Генрі в нарди. Емброз уявлення не мав, що твориться в світі. Як на те пішло, він намагався втекти подалі від нього — і сам домізкувався до своєї цікавої добірки ідей. Він і не підозрював, що половина Америки й мало не вся Європа намагаються прочитати думки одне одного. Йому просто хотілося прочитати Алмині думки, і щоб вона прочитала його.

І вона не могла йому відмовити.

Тож коли молодий чоловік попросив її відвести його до тихого, потаємного місця, вона вирушила з ним до палітурної майстерні. А куди ж іще? Вона не хотіла нікого будити, пробираючись до другого кінця будинку. Не хотіла, щоб їх застали разом у спальні. Крім того, вона не знала тихішого й потаємнішого місця, ніж палітурна майстерня. Алма подумки запевнила себе, що веде його туди саме з таких міркувань. Може, то й була правда.

Він не знав, що там були двері. Цього ніхто не знав — так майстерно приховали їхні контури за вигадливою давньою ліпниною на стіні. Після смерті Беатрікс до палітурної майстерні не заходив ніхто, крім Алми. Може, Ганнеке й знала про її існування, але стара економка мало коли навідувалася у це крило будинку, до далекої бібліотеки. Генрі теж, мабуть, про неї знав — зрештою, він сам її проектував — але його тепер також нечасто