Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Клер? Спустись на землю, Клер…

– Дякую, – відрубую.

– Чи це означає, що ми переведемо цей квиток у готівку? – перепитує Генрі, підіймаючи брови.

– Не знаю. Це означає: «дякую».

– Будь ласка. – Незручна тиша. – Гей, а що по телевізору?

– Сніг.

Генрі сміється, встає та стягує мене з дивана.

– Ну ж бо, ходімо та витратимо наші нечесні статки.

– А куди підемо?

– Не знаю. – Генрі відчиняє шафку в коридорі та подає мені жакет. – Гей, а купімо Шаріс та Гомесу на весілля автівку.

– Здається, вони подарували нам бокали для вина.

Скачемо сходами вниз. На вулиці – прекрасна весняна ніч. Стоїмо на тротуарі перед нашим будинком. Генрі бере мою руку, дивлюсь на нього, підіймаю наші переплетені руки, і Генрі кружляє мене. Невдовзі ми вже танцюємо на Бел-Плейн-авеню, без музики, лише під гул машин, що зі свистом мчать повз нас, та звук нашого сміху. Аромат квітучих вишень огортає нас, цвіт опадає, мов сніг, а ми танцюємо під деревами.

Середа, 18 травня 1994 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)

Клер: Намагаємося купити будинок. Купівля будинку – дивовижне явище. Люди, які за жодних обставин ніколи би не запросили вас до свого дому, тепер зустрічають вас із широко розчиненими дверима, дозволяють нишпорити по своїх закапелках, висловлювати свої судження щодо шпалер, цілеспрямовано розпитувати про водовідведення.

Ми з Генрі по різному оглядаємо будинки. Я повільно проходжуюся, розглядаю дерев’яні конструкції, різні побутові прибори та техніку, цікавлюся опаленням, перевіряю, чи, бува, не течуть труби у підвалі. А Генрі щоразу прямує до задньої частини будинку, виглядає з вікна та мотає до мене головою. Наш ріелтор Керол вважає, що він – лунатик. Я ж запевняю її, що він – фанатик садівництва. Провівши так увесь день, їдемо додому з офісу Керол. Мене дуже непокоїть навіжений підхід Генрі у виборі нашого дому. Тому запитую його, але ввічливо:

– Що, в біса, ти витворяєш?

– Ну, – нерішуче промовляє він, – не був упевнений, чи ти хочеш це знати… Я був у нашому майбутньому будинку. Не знаю, коли, але був – буду – чудового осіннього дня, десь під вечір. Стояв біля вікна у задній частині будинку, біля того невеличкого, з мармуровим покриттям столика, який дістався тобі від бабусі, та через увесь задній двір дивився на вікно цегляного будинку, який, здається, був твоєю студією. Ти перекладала аркуші паперу. Вони були голубими. Щоб волосся не заважало, ти пов’язала жовту бандану, на тобі був зелений светр та твій звичний резиновий фартух, ну і все таке. На подвір’ї – альтанка з винограду. Я там був хвилин десь зо двадцять. Тому просто намагаюся відтворити той спогад, той вигляд нашого будинку. І коли у мене вийде, тоді зрозумію: так, це – наш дім.

– О, Боже! Чому ти мені цього не розповідав? Тепер я почуваюся повною дурепою.

– О, ні. Не треба. Просто, думав, що тобі сподобається вибирати нам дім звичайним способом. Ну, ти так ретельно підійшла до цього всього, перечитала усі ті книжки, як правильно вибирати собі помешкання… І я подумав, що тобі це подобається, ну, розумієш, вибирати, а не просто прийняти його, як неминучий факт.

– Комусь же потрібно запитувати про терміти, азбест, трухлявість, насоси для відкачування стічних вод…

– От, власне! Тож, давай, нехай усе йде, як ішло. Якщо кожен вибиратиме за своїми критеріями, ми однозначно дійдемо спільного рішення.

І нарешті це стається. Хоча, до того трапилося кілька напружених епізодів. Дорожезна будівля на Іст-Роджерс-Парк вражає мене аж до глибини душі. Він у моторошному кварталі у північній частині міста. Це – великий особняк, монстр у вікторіанському стилі, настільки великий, що там може жити сім’я із дванадцяти осіб разом зі своєю обслугою. Навіть не запитуючи, я вже знаю, що це – не наш будинок. Генрі ще навіть не зайшов усередину, а вже збіса наляканий ним. Задній двір – це стоянка великої аптеки. Всередині ще є залишки дійсно прекрасного будинку: високі стелі, каміни з мармуровим облицюванням, різьблене дерево…

– Будь ласка, – лащуся, – він неймовірний.

– Так, неймовірний – правильне слово. Тут нас щотижня ґвалтуватимуть та грабуватимуть. Плюс, тут необхідна повна реставрація: заново провести електрику, відремонтувати водостічну систему, зайнятися опаленням, можливо навіть новий дах… Це не те.

Його голос вирішальний. Саме Генрі бачив наше майбутнє, і в його плани не входить щось у ньому змінювати. Пару днів дуюся на нього. Генрі веде мене в суші-бар.

– Дитинко! Любове моя! Серце мого серця! Поговори зі мною.

– Я з тобою не розмовлятиму!

– Знаю. Але ж ти дуєшся. А мені не подобається, коли на мене дуються, особливо, коли у цьому немає здорового глузду.

Приходить офіціантка, й ми поспіхом обговорюємо наше меню. Не хочу сперечатися тут, у «Кацу», моєму улюбленому суші-ресторані, у місці, в яке ми часто приходимо. Думаю, саме на це Генрі й розраховує, а ще й на те істинне щастя, що мене огортає, коли їм суші. Так, він хотів мене задобрити. Замовляємо салат зі шпинату з кунжутною заправкою, морську капусту, товсті роли, роли з огірком та вражаючий асортимент різноманітних сирих продуктів на рисових прямокутничках. Кіко, офіціантка, зникає з нашим замовленням.

– Я не злюсь на тебе.

Це правда, але не чиста.

– Добре, – приймає Генрі, але підіймає брову, – добре. А що ж тоді не так?

– А ти точно знаєш, що місце, у якому був, – справді наш будинок? А якщо ти помиляєшся, і ми відмовимося від чогось, дійсно класного лише тому, що там немає потрібного тобі вигляду заднього двору?

– Там було багато наших речей, тому це не міг бути не наш будинок. Припускаю, що він, можливо, не перший наш будинок – не мав змоги бути поряд тебе, щоб зрозуміти твій вік. Здається, ти ще була досить молода, але можливо, просто гарно збереглася. Та можу поклястися, що він дійсно милий. Окрім того, хіба ж це не чудово, коли твоя студія – у задньому дворику?

– Так, – зітхаю, – чудово. Боже! Як би я хотіла, щоб ти зміг зняти на відео хоча би деякі з отих твоїх екскурсій! Дуже хотілось би побачити цей будинок. А ти не міг підглянути адресу, поки там був?

– Вибач. Мав мало часу.

Інколи я б усе віддала, щоб залізти в голову Генрі та проглянути його пам’ять, наче кінофільм. Пам’ятаю, як уперше навчилася користуватися комп’ютером. Мені було чотирнадцять, а Марк намагався навчити мене малювати на своєму «Макінтоші». Вже десять хвилин по тому мені