Еміль Золя - Черево Парижа

найпотворніші припущення. Тітка з небогою заявили, що вони повісять ще по одному замку на своїх коморах; Сар’єтта навіть пригадала, що на тому тижні в неї вкрали кошик персиків. Але мадмуазель Саже остаточно перелякала їх, зауваживши, що «червоні» не роблять так: їм кошик персиків, як собаці муха; вони збираються бандами по двісті-триста чоловік, щоб усіх перебити, а там уже спокійно грабувати.

— Це в них називається політикою,— сказала вона з поважністю досвідченої людини.

Мадам Лекер мало не зомліла; їй уже ввижався охоплений пожежею Центральний ринок у ту ніч, коли Флоран із своїми змовниками залізе до льохів, щоб звідти кинутись на Париж.

— Ох, я згадала, тут же ще справа йде про спадщину старого Граделя,— раптом вигукнула Саже.— Ну-ну, цим Кеню тепер не до сміху!

Вона зовсім зраділа. Плітки перейшли на інший грунт. Жінки напали на подружжя Кеню, коли Саже розповіла про гроші, які Ліза знайшла у кадубі, де солили сало; цю подію вона знала до найменших подробиць. Вона називала навіть цифру: вісімдесят п’ять тисяч франків дарма що Ліза та її чоловік не могли пригадати, щоб хоч одній живій душі сказали про гроші. Певна річ, Кеню, видно, не видали «сухому довгалеві» його частки, бо він був би краще вдягнений. Може, він навіть і не знає нічого про історію із спадщиною. Всі вони злодії, ці людці. Тоді три жінки, наблизивши свої голови одна до одної і притишивши голоси, погодилися, що нападати на красуню Лізу, мабуть, небезпечно, але «з червоним» слід звести рахунки, щоб він не розтринькав грошей бідного пана Гавара.

Коли згадали Гавара, запанувала мовчанка. Приятельки обережно ззирнулись. Вони трошки задихалися, і їм особливо гостро вдарив у ніс камамбер. Його запах, що нагадував запах крупної дичини, переміг слабші запахи мароля та лімбурзькрго сиру; він заглушив усі інші запахи дивовижним смородом. У цей могутній акорд тонким струмком, мов звук сопілки пастуха, вривався часом запах пармезана, а сири брі домішували сюди солодку нудність тамбуринів. Потім знову піднявся задушливий сморід від ліваро, і ця симфонія протрималася хвилину на пронизливій ноті жероме з анісом, протяжній, як у органа.

— Я бачилася з мадам Леонс,— знову почала мадмуазель Саже, таємничо підморгнувши.

Слухачки наставили вуха. Мадам Леонс була воротаркою Гавара на вулиці Косонрі. Гавар мешкав там у старому-будинку, що трохи осів. На нижньому поверсі був склад апельсинів та лимонів; власник його наказав пофарбувати фасад блакитною фарбою аж до другого поверху. Мадам Леонс вела господарство Гавара, зберігала ключі від шаф, приносила йому нагору лікарський відвар, коли він застуджувався. Це була жінка сувора, років п’ятдесяти; говорила вона повільно, розтягуючи слова. Вона розгнівалась одного разу, коли Гавар ущипнув її за стан, а проте це не завадило їй поставити йому п’явки на одне дуже делікатне місце, коли він якось забився. Мадмуазель Саже, яка щосереди акуратно з’являлась до її кімнатки пити вечірню каву, зав’язала з нею ще тіснішу дружбу, відколи там оселився торговець живністю. Цілими годинами розмовляли вони про цього гідного чоловіка. Вони дуже любили його і бажали йому щастя.

— Аякже, аякже, я бачила мадам Леонс,— повторила стара.— Вчора ми з нею пили каву... І застала я її тяжко засмученою. Пан Гавар, здається, тепер щовечора повертається не раніше першої години. У неділю вона навіть носила йому бульйон до його кімнати, помітивши, що він має дуже поганий вигляд.

— Е, вона знає, що робить,— відказала мадам Лекер, бо її дуже турбувало таке ніжне піклування воротарки.

Мадмуазель Саже визнала за потрібне заступитися за свою приятельку:

— Ні, вибачайте, ви помиляєтесь... Мадам Леонс вища за своє становище. Це жінка цілком пристойна... Боже ти мій, якби вона хотіла погріти собі руки коло пана Гавара, то їй тільки треба було б нахилитись! Я чула, що в нього все валяється... Про це я й хотіла, власне, з вами поговорити. Але нікому ні словечка, чуєте? Я вам кажу це по секрету.

Тітка з небогою заприсяглися всіма богами, що будуть німі, як риба. Вони повитягали шиї і приготувалися слухати. Тоді стара дівуля урочисто почала:

— Отже, знайте, що пан Гавар з деякого часу має зовсім розгублений вигляд... Він накупив зброї, великий пістолет, що розбирається, розумієте? Мадам Леонс каже, що це просто жах: пістолет вічно лежить або на каміні, або на столі, вона навіть боїться порох витирати... Та це ще нічого, його гроші...

— Гроші! — підхопила мадам Лекер, в якої палали щоки.

— Так от, усі свої акції він тепер продав, і в нього в шафі лежить купа золота...

— Купа золота!—захоплено повторила Сар’єтта.

— Так, велика купа золота. Воно просто навалено на одній полиці. Аж очі ріже, як глянеш. Мадам Леонс мені розповідала, що якось вранці він відчинив перед нею цю шафу, так у неї очі заболіли від сяйва.

Знову настала пауза. Три жінки закліпали повіками, ніби побачили перед собою купу золота. Сар’єтта перша засміялась і промовила:

— Якби дядько віддав ці гроші мені, ото б ми з Жюлем натішилися... Все б у ліжку валялись і вимагали б різних закусок із ресторану.

Мадам Лекер була наче приголомшена цією звісткою про золото, що так і стояло в неї перед очима, її аж корчило від заздрості. Нарешті вона піднесла худі руки з вузлуватими пальцями, з рештками масла на нігтях, і тільки пробурмотіла в смертельній тузі:

— Ні, краще й не думати; надто це боляче!

— Але на випадок якогось лиха весь капітал залишиться вам,— зауважила мадмуазель Саже.— Я на вашому місці пильнувала б своїх інтересів... Розумієте? Цей пістолет не віщує нічого доброго. Пана Гавара збивають з пантелику. Все це погано скінчиться.

Вони знову повернулися до Флорана й стали розривати його на куски з подвійною люттю. Далі кумасі, не поспішаючи, почали обмірковувати, куди можуть завести його з Гаваром ці огидні витівки. Напевне, дуже далеко, якщо продовжуватимуть базікати. Тут приятельки заприсягнулися, що кожна з них не пустить ані пари з уст; хоч цей поганий Флоран не заслуговує на будь-яке милосердя, проте треба вигородити гідного пана Гавара за всяку ціну, бо інакше він може дуже постраждати. Жінки встали; мадмуазель Саже зібралася йти.

— І все ж якщо трапиться якесь лихо,— запитала торговка маслом,— то як ви думаєте, на мадам Леонс можна покластися? Адже ключі від шафи, мабуть, у неї?

— Ну, цього вже я не можу вам сказати,— відповіла стара.— Я вважаю її дуже чесною