Тетяна Гуркало - Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало

І тепер її знайшли.

Може, звісно, ​​і раніше знайшли, просто не ризикнули поткнутися до храму. Туди й місцеві ревнивиці сунутися не ризикнули.

— І вона нам винна колосальну суму, за півтора місяці, — вишкірився стукнутий між ніг мужик.

— Скільки вони тебе навчали? — спитав Шелест.

— Чотири дні, — відповіла Весяна.

— Не така й величезна сума, — припечатав Шелест. Поліз у свою сумку, вивудив гаманець і відрахував двадцять чотири срібняки. — Здачі не треба, — сказав велично, кидаючи монети до ніг мужиків.

— Але півтора місяці… — нагадав стукнутий.

— Ідемо до дізнавачів, спробуєте довести, що ці півтора місяці ваша вчителька чомусь Весяну вчила, — запропонував Шелест і замислено додав: — Думаю, їх дуже зацікавить, що ваша школа, що добрі люди, готові віддавати чужі борги, що візки, готові возити красивих сирот в ніч.

— Але…

— А ще я маг. Прокляну, — похмуро пообіцяв Шелест.

— Я теж прокляну, — несміливо пискнула Весяна. — Я теж маг.

— Ненавчений, — додав Шелест. — А прокляття ненавченого навряд чи хтось зможе зняти. Бо робитиметься не за правилами. Гаразд, пішли звідси.

І розвернувшись до чоловіків спиною, спокійно вийшов із провулка.

Дівчата поспішили за ним.

Чоловіки почали з лайкою збирати монети. Бути проклятими їм, мабуть, не хотілося.

А Томія йшла за Шелестом і чомусь усміхалася. І навіть Весяна більше її не злила. Наївна вона, звичайно, але зовсім не дурепа. Отже, з нею варто спробувати домовитися.

***

Бідолашного дізнавача історія Вані та стукнутого маніяка дуже зацікавила та порадувала. Настільки, що спочатку він покликав якихось суворих мужиків і пошепки їх вилаяв. Потім відправив Ленца та Даміра описувати розбійників якимсь художникам. Бо мапу хтось впізнав. Вона була зовсім не така стара, як студенти вирішили. Та й пограбований власник собі вже нову створив, а незабаром взагалі збирався такі продавати, як тільки налагодить якісь напрямні. Але розбійники, мабуть, примудрилися вкрасти щось цінніше за мапу, щось, що студенти у них не відбирали.

Бідолашним хлопцям навіть пообіцяли допомогу мозколома, який акуратно спрямує та очистить пам'ять, не завдаючи їм шкоди. Ні Ленца, ні Даміра подібна обіцянка не надихнула, але відмовитися вони не змогли.

— Краще б ми на трупи дивилися, — наостанок пробурмотів Ленц.

Ваню ж попросили повторити чудову історію про «заблукав, знайшов яр, а там мужик із ножем та вбита дівчина». Уточнили, як виглядало каміння, і трохи посварилися. Покликали загадкових фахівців, всучили паперові листи, пишучий стрижень і наказали малювати те, що було зображено на каменях, викинутих у яр.

— Але ж це давно було, я не пам'ятаю! — заволав Ваня, за що теж був наляканий мозколомом, заспокоєний тим, що він усе ще зайнятий і обдарований підручником з «Ритуалістики».

Ваня погортав книгу, знайшов начебто схожі закарючки і викликав у дізнавача черговий лайливий напад. Тому що примудрився впізнати «життя», «енергію» і «сильний дух». Останнє було майже споріднене богу. І цілком могло виявитися, що хтось намагається стати чимось на зразок Темного Володаря. Іван ці пояснення зрозумів саме так.

Налякавши Ваню ще раз мозколомом, і залишивши під наглядом Льєна, дізнавач кудись помчав. Бідолашний попаданець від безнадії почав планувати втечу, із залученням у помічники трьох ворон, що сиділи на дереві за вікном, мишей, які, напевно, живуть у цьому будинку, і корови, яка начебто десь мукала. План виходив ідіотський. Льєн сидів навпроти такий похмурий, що навіть ворушитися не хотілося, здавалося, на будь-яке ворушіння маг запустить блискавку. І Ваня розумів, що він повний невдаха, який сам у пастку вліз, а тепер навіть відгризена лапа не врятує.

Повернувся дізнавач, коли Ваня вже майже наважився вистрибнути у вікно і отримати блискавкою в спину (хоча чомусь здавалося, що вона потрапить нижче). Не один повернувся, а з усміхненим дідком, від якого пахло пивом. На страшних мозколомів цей дід схожий не був, хоча Ваня ручатися не став би, ніколи їх не бачив.

— Чудово, — сказав дідок, дивлячись на Льєна. — Я так розумію, перед нами син кор-графа Заходу? Дуже на свою матінку схожий, тільки сильнішим буде, набагато сильнішим. Так.

Льєн обдарував його невдоволеним поглядом.

— А цей цікавіший буде, — незворушно заявив дідок, подивившись на Ваню, який боявся поворухнутися. — Дуже цікаво. Незвичайний дар, ще й посилений, зовнішня павутина густа-густа, наче пряжу хтось намотував. Так, ще й щасливий, зазвичай, від такого вмирають. Так, майже завжди вмирають, хіба початковий дар пристосований для посилення, як у баронів Заліських. Але їхній предок прийшов із якогось дивного світу, в якому, схоже, у всіх дуже слабкий дар, але здатний рости.

Дідок сам собі кивнув, усміхнувся, а потім зробив висновок:

— Або нащадок бастарда, що навряд. Або провалився з того ж світу, що предок баронів та местреса Світлена. Є в цих місцях один цікавий портал, з'являється то там, то тут. Іноді людей приносить, але найчастіше вони у болоті тонуть. Світлену один мій приятель знайшов, вивів. Велика жінка виявилася.

Ваня чомусь покивав, хоча ніякої Світлени не знав, і знати не особливо хотів.

— Згадати, що там було намальовано ви йому допоможете? — похмуро запитав дізнавач, який явно не поділяв задоволення дідка від зустрічі з попаданцем.

— А навіщо? Запитайте краще, куди цей юнак ваше каміння закинув. Знайдете і самі подивитеся. Це буде надійніше, ніж примушувати когось згадувати те, що він уперше бачив і чому не надав жодного значення. Якби він хоч розумів, що це страшно, міг би запам'ятати, а так… Та всі ці значки давно в голові сплуталися. Те, що бачив мигцем і що здивувало, те й впізнав. За це вже дякуйте.

Дізнавач заскрипів зубами. Вигнав діда пити пиво. Льєна вигнав збирати компанію та нікуди її не відпускати. Ваню вигнав тренувати пам'ять та вивчати підручник, раптом ще щось знайоме побачить.