Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Інколи вона приховується, ізолюється, ховається за товстими бар’єрами, але я свідомо зробив Монео чутливим на цю дію його найглибшого “я”. Він іде за мною, бо вірить, що я прокладаю найкращий шлях для людського виживання. Знає, що існує клітинна свідомість. Саме це я знаходжу, коли сканую Золотий Шлях. Це людяність, і ми обоє погоджуємось: це мусить тривати!»

— Де, коли і як відбудеться шлюб? — спитав Монео.

«А не чому?» — зауважив Лето. Монео більше не намагався збагнути чому. Повернувся на безпечніший ґрунт. Він мажордом, управитель домівки Бога-Імператора, Прем’єр-міністр.

«Має імена, дієслова та модифікатори, за допомогою яких може виступати. Слова працюватимуть для нього у звичний спосіб. Монео може ніколи не побачити бодай краєм ока трансцендентального потенціалу своїх слів, але добре розуміє їхній повсякденний буденний вжиток».

— То що? — наполягав Монео.

Лето глипнув на нього, думаючи: «Я ж, навпаки, вважаю, що слова найкорисніші, коли вони відкривають мені проблиск привабливих і невідомих речей. Але використання слів так мало зрозуміле цивілізації, яка досі твердо вірить у механічний Усесвіт абсолютних причин і наслідків — очевидно, спрощений до однієї причини-кореня та одного наслідку-зернини».

— Як ці тлейлаксансько-іксіанські помилки чіпляються до людських справ, наче молюски до каміння, — сказав Лето.

— Владико, мене глибоко непокоїть, коли ви не звертаєте на мене уваги.

— Але я звертаю увагу, Монео.

— Не на мене.

— Навіть на тебе.

— Ваша увага розсіюється і блукає, Владико. Ви не мусите це від мене приховувати. Я б швидше зрадив себе, ніж вас.

— Кажеш, що я думаю про гречану вовну?

— Про що думаєте, Владико? — Монео ніколи раніше не перепитував про значення цього вислову, але зараз…

Лето пояснив, що це означає «бачити сни наяву». А сам подумав: «Яка древність!» У його пам’яті заторохтіли кросна й човники. «Хутро тварин для людського одягу… від мисливця до пастуха… довгі кроки драбиною свідомості… а тепер мусять зробити черговий довгий крок, навіть довший від тих древніх».

— Ви дозволяєте собі марні думки, — звинуватив його Монео.

— Я маю час на марні думки. Це одна з найцікавіших рис мого існування як об’єднаної множинності.

— Але ж, Владико, є справи, що вимагають нашого…

— Ти б здивувався, дізнавшись, що походить із марних думок, Монео. Я ніколи не боявся провести цілий день за справами, якими людина не переймалася б і одної хвилини. Чому ні? При моїй очікуваній тривалості життя в чотири тисячі років, що для мене один день? Скільки часу налічує одне людське життя? Мільйон хвилин? Я вже прожив майже стільки ж днів.

Монео стояв, застигши в мовчанні, принижений цим порівнянням. Відчував, що його власне життя зведене до кліпання ока Лето. Джерело алюзії не зосталося для нього незрозумілим.

«Слова… слова… слова», — подумав Монео.

— Слова часто виявляються непридатними у справах почуттів, — сказав Лето.

Монео стримав подих до мінімального рівня.

«Владика може читати думки!»

— Упродовж нашої історії, — промовив Лето, — найпотужнішим використанням слів було заокруглення якоїсь трансцендентної події, щоб надати їй місце в прийнятних хроніках, таким чином пояснюючи її. Щоб відтоді ми могли вживати ці слова та сказати: «Саме це вона означає».

Монео відчув, що його приголомшують ці слова, жахають невимовні речі, які могли б змусити його думати.

— Отак події губляться в історії, — підсумував Лето.

Після довгої тиші Монео ризикнув спитати.

— Ви не відповіли на моє питання, Владико. Що зі шлюбом?

«Який він утомлений, — подумав Лето. — Як цілковито переможений».

Лето жваво заговорив:

— Я ще ніколи так не потребував твоєї доброї служби. Шлюб має бути влаштований з найбільшою старанністю. Мусить відбутися з досконалістю, на яку спроможний лише ти.

— Де, Владико?

«У його голосі з’явилася іскра життя».

— У селі Табур у Сар’єрі.

— Коли?

— Залишаю за тобою вибір дати. Оголосиш її, коли все буде залагоджено.

— А щодо самої церемонії?

— Я її проведу.

— Вам потрібні помічники, Владико? Якісь артефакти?

— Пастки ритуалу?

— Я можу не знати всіх особливих речей…

— Нам небагато потрібно для нашої малої шаради.

— Владико! Я вас благаю! Прошу…

— Станеш поруч із нареченою та видаси її заміж, — сказав Лето. — Ми використаємо давній фрименський ритуал.

— Тоді нам потрібні водяні кільця, — промовив Монео.

— Так! Я використаю водяні кільця Гані.

— А хто буде присутнім, Владико?

— Лише вартівниці-Рибомовки й аристократія.

Монео глянув Лето в обличчя.

— Що… що мій Владика розуміє під аристократією?

— Ти, твоя сім’я, люди з родинного кола, придворні Цитаделі.

— Моя сім… — Монео ковтнув слину. — Сіона теж?

— Якщо вона виживе у випробуванні.

— Але…

— Хіба вона не сім’я?

— Звичайно, Владико. Вона Атрідка й…

— Тож, безперечно, і Сіона теж!

Монео вийняв з кишені маленький мнемописець, тьмяно-чорний іксіанський артефакт, що підпадав під заборону Батлеріанського Джигаду. Легка усмішка торкнулася вуст Лето. Монео знав свої обов’язки й зараз виконував їх.

Гамір, здійнятий Дунканом Айдаго за дверима, ставав дедалі гучнішим, але Монео ігнорував звуки.

«Монео знає ціну своїх привілеїв, — подумав Лето. — Це інший вид шлюбу — шлюб привілеїв та обов’язків. Це пояснення аристократа і його виправдання».

Монео закінчив робити нотатки.

— Кілька деталей, Владико, — сказав він. — Буде якесь спеціальне вбрання для Хві?

— Дистикост і накидка фрименської нареченої, справжні.

— Коштовності чи інші дрібнички?

Погляд Лето зачепився за пальці Монео, що пробігали по маленькому записнику. Лето це здалося ознакою провалу.

«Лідерські риси, відвага, відчуття мудрості та порядку — цього Монео має вдосталь. Вони оточують його, як святий ореол, але приховують від усіх очей, крім моїх, гнилизну, що їсть його зсередини. Це неуникне. Якби мене не стало, усі б це побачили».

— Владико? — наполіг Монео. — Ви думаєте про гречану вовну?

«Аххх! Йому сподобалися ці слова!»

— Це все, — сказав Лето. — Лише накидка, дистикост і водяні кільця.

Монео схиливсь і відвернувся.

«Зараз він дивиться в майбутнє, — подумав Лето. — Але навіть ця новина мине. Він знову обернеться в минуле. А я колись покладав на нього такі великі надії. Що ж… можливо, Сіона».

* * *

«Не створюйте героїв», — казав мій батько.

Голос Ганіми, з Усної історії

Уже після того, як Дункан Айдаго перетнув