Адалін Черно - Стань моїм першим, Адалін Черно

Глава 37

Кіра

Мені здається, що в цій компанії весело лише двом: мені та Богданові. Інші сидять, як на поминках, чесне слово. Лєна так взагалі готова зжерти мене самим поглядом. Можу посперечатися, якби вона мала можливість стерти мене з лиця землі — вона негайно б це зробила. У чомусь я її розумію, я заради Нінки та Вєрки убити готова. Але з іншого боку — Кирило чоловік дорослий, і я його, зрештою, із собою спати не змушувала. Він сам мене покликав із собою після ресторану.

— Гарно рухаєшся, — робить комплімент Бодя. — Десь вчилася?

— Так, у Лондоні на балет ходила.

Я не відразу розумію, що бовкнула. На мене Богдан дивиться з підозрою й Кирило почув, тому що повернувся в мій бік.

— В Лондоні? — запитує він.

— Ага… школа танців така в моєму інституті. Називається так, — викручуюсь.

— Зараз не ходиш?

— Ні. Її закрили пів року тому.

Я подумки сварю себе за те, що так відверто розкриваю себе. Просто стежити за словами не виходить, особливо коли я захоплююся чимось ще.

Через необхідність брехати в мене зникає настрій, і я йду до Кирила. Хочу сісти до нього на руки й показати цій заздрісній сучці Лєні, що в нас усе чудово, але натомість сідаю поруч. Він не заслуговує, щоб йому брехали, і його друзі — теж. Вони всі чудові, прийняли мене тепло, жодного слова злого не сказали. Бодя он навіть комплімент зробив, що я добре танцюю. І я ось так відплатила — брехнею у вічі.

— Чому не танцюєш? — цікавиться Кирило.

— Втомилася, — відповідаю з вимушеною усмішкою.

Мій настрій падає до критичної позначки. Не хочеться розмовляти, веселитись, я б із радістю зараз поїхала до дівчат і вивалила їм усе, що на душі. Мені треба з кимось поговорити, обговорити можливість розповісти Багрову, хто я насправді.

— Потерпи, ми недовго, — каже Кирило, схиляючись до мене. — Повечеряємо, поговоримо й усамітнимось.

— Добре, — я активно киваю.

Не розумію, чому я так зреагувала на необхідність збрехати. Кирило вкотре нагадує мені, навіщо я тут, навіщо він взяв мене. Про жодну правду не може бути й мови, як би мені не хотілося розповісти. Між нами не буде стосунків. Справжніх. Він дорослий, а я дурепа малолітня. Адже я справді така, місцями істерична, іноді занадто нервова та підозріла. З Багровим виходить бути іншою, тому що ненормальну він поруч із собою не терпітиме. Я і дня не протрималася б, якби вивалила на нього все, що відчуваю.

— А ось і риба готова! — оголошує Богдан, урочисто знімаючи решітку гриль із вогню. — Нумо до столу.

Ми з Кирилом підіймаємось синхронно. Він обіймає мене за талію й веде до столу, за яким ми зібралися вчора. Дівчата починають метушитися. Люда підсовує Богданові тарілку для риби, Лєна йде й повертається з овочами на одній тарілці та нарізкою на іншій. Усі щось роблять, одна я сиджу поруч із Кирилом. У його обіймах. Мені комфортно тут, але я розумію, що мене просто не беруть до уваги. Не помічають, не просять допомогти, роблять усе самі. Вони тут не вперше, знають, що й де лежить на кухні, почуваються господинями, а я так… проїздом.

— Кирило, тримай, — Богдан простягає Багрову пиво. — А ти? Вино? Лікер? Пиво? — звертається вже до мене.

— Якщо можна — води.

— Сік є, якщо пити не хочеш.

— Давай.

Богдан наливає мені в склянку сік і підморгує. Я йому усміхаюся. Він єдиний, хто так тепло прийняв мене з присутніх. Йому я, здається, навіть сподобалася. Хоч і Тарас теж непогано до мене ставиться. Не намагається принаймні сказати мені, що я не підходжу його другові.

Після вчорашніх слів Лєни сидіти з нею за одним столом мені не хочеться, але немає вибору. Кирило не кидає своїх друзів, а я не хочу залишати його одного за столом із цією. Оком кліпнути не встигну, як вона його накрутить або, ще гірше, зателефонує своїй подружці, щоб вона приїхала. Тому сиджу, усміхаюся, п’ю сік і їм смачну, між іншим, рибу. Вміють мужики готувати, шкода, що роблять це дуже рідко.

— А на кого ти вчишся, Кіро? — запитує Богдан.

— Батько наполіг на факультеті економіки менеджменту. На економіста вчусь, загалом.

Ця професія мені не подобається, але через те, що я не знала, чим хочу займатися, довелося йти туди, куди мене визначив батько. Тато мріє про те, щоб я продовжила його справу, стала на чолі компанії, але я, якщо чесно, не хочу, та й не вмію. Я взагалі не уявляю, як керувати бізнесом. Мене, звісно, навчали в університеті, тільки от мене це все не цікавило попри хороші результати. Я, звісно, не дурна, але й не геній курсу, щоб довірити мені компанію, якою батько стільки років керує.

— Нічого собі! — каже Бодя. — Я теж колись вчився, але став івент-менеджером.

— Ким-ким? — із сарказмом питає Тар.

— Івент-менеджером.

— Диви, як гарно слово тамада завуалював, — сміється Тарас.

— Сам ти… тамада, — невдоволено відповідає Бодя.

— Правда, Тар, — втручаюся я в розмову. — Івент-менеджер — це не тамада. В обов’язки Богдана входить значно більше, ніж просто розважати публіку на весіллі. Адже це й пошук постачальників послуг, аніматорів, кондитерів, складання кошторису та плану свята, підбір приміщення, а ще потрібно догодити клієнтам! — з запалом видаю я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍