Джон Вейн - Зима у горах

чоловіча рука спочиває в неї на животі. І тут йому спало на думку: «А може, саме через це?»

—     Містер Філдінг усюди брав мене з собою,— вела Райанон далі. Говорила вона повільно, наче загіпнотизована.— Вій їздив то в Нью-Йорк, то в Чикаго. Я літала з ним туди на реактивних літаках і весь час була поряд, поки він займався справами. Він, звичайно, представляв мене як свою секретарку — й іноді я справді допомагала йому, давала лад його паперам. А перед поверненням додому ми проводили день-другий у Флориді. Я загорала там в бікіні у лютому! А мої батьки думали, що я гостюю в своєї ліверпульської подруги.

Раптом гострий біль, наче шрапнель, пронизав Роджера. В червоному тумані перед ним промайнуло видиво: Райанон і містер Філдінг вигріваються на пляжі, йдуть до свого номера в готелі — засмаглі, безтурботні, думаючи тільки про насолоду. Він перевернувся на спину й затулив обличчя долонями.

—     Що з вами? — спитала вона.

—     Мені тяжко про це думати,— відповів Роджер.

—     Не треба,— лагідно мовила вона. Тоді несподівано нахилилась над ним, прийняла його руки з очей і поцілувала в губи.

На одну шалену мить йому здалося, ніби земля пішла обертом, закон тяжіння перестав діяти, а сумніви відлетіли ген аж на іншу Сонячну систему. Мимоволі його руки ковзнули вздовж тіла Райанон до її стегон. Вона всією вагою лежала на ньому, і він відчував її тепло крізь її і свій одяг.

—     Навіщо я це роблю? — пробурмотіла вона, цілуючи його знову.

В Роджера ніби мову одібрало, він нічого не відповідав.

Вона посміхнулась йому й сказала:

—     І все-таки це мене ні до чого ще не зобов’язує.

Ні. Але тут колись була каплиця і такого ти ще не робила, чи не так? Навіть заради того, щоб піти наперекір своєму батькові. Ні разу не віддавалася там, де колись люди збиралися на молитву.

Він рішучіше стиснув її стегна. Зараз буде геть випалено пам’ять про містера Філдінга і всіх містерів філдінгів — колишніх, теперішніх і майбутніх. Тут не Майамі, але те, що зараз відбудеться, з Майамі не порівняти. Він візьме її отут, на місці, де колись стояв орган. У затінку церковної кафедри.

Сердите пронизливе деркотіння прорізало раптом надвечірню тишу. Ось воно наблизилося до каплиці, зупинилось, почало слабшати, зробило коло, оточило їх. Що це — величезна надприродна комаха, омріяна Кафкою велетенська оса, що люто дзижчить, перш ніж ужалити? Чи його п’яне марення? Чи сон? Чи він уже вмер?

Тонке натужне дзижчання долинуло з одного вікна, потім з другого, третього. Хоч би що то було, але воно кружляло просто над дахом. І тут Райанон розреготалася. Сміх стрясав її всю, її тонка талія, стиснута долонями Роджера, тремтіла. А наступної миті вона перекотилася на тахту, вивільнившись з його рук.

—     Це Ділвін! — задихаючись від сміху, вигукнула вона,— Його літак!

Так воно й було. Роджер, силоміць повернутий до банальної дійсності, згадав: він у Лланкрвісі; сьогодні неділя й день хилиться до вечора; завтра о восьмій п’ятнадцять ранку він повинен їхати автобусом до Карвеная, розбиту шибку ще не вставлено; у грубку треба підкинути вугілля; його любовний шал згасає на очах і такі дівчата, як Райанон, не для нього, а для містерів філдінгів.

А може, для ділвінів? — натякало дзижчання. Герой її дитячої закоханості — ось хто, зрештою, справді мав усі козирі.

Лежачи горілиць і дослухаючись до сухого стрекотіння, що настирливо долинало знадвору, Роджер прийшов до думки, що це — найпрозаїчніший звук на світі. Якщо дивитись, в літаку Ділана було щось піднесене, особливо коли він, мов чайка, пірнав униз, линув угору або летів горизонтально, а от дзижчання поклало край усякій піднесеності. Ділвін, безперечно, саме цього й добивався. Він підглядав і підстерігав; він знав, що Райанон з Роджером у каплиці, і вирішив: вони надто довго лишаються наодинці і час втрутитись. Думка використати свою іграшку, щоб розвіяти чари, виявилась блискучою, і Роджер мусив це визнати. Він недооцінив Ділвіна.

Райанон сиділа на тахті й поправляла зачіску. Тепер йому нізащо не повернути того, що було. Слушну нагоду безнадійно втрачено.

—     Хочете, чаю? — спитав Роджер.— Все, що треба, в мене е.

—     Було б непогано,— раптом низьким голосом, наслідуючи свого батька-диякона, відповіла вона.

Надворі літачок Ділвіна квапливо випустив у перламутрове небо заряд насмішкуватих звуків і повернувся до свого хазяїна.

А незабаром Райанон покинула каплицю.

Частина третя

Наступного дня, неначе для того, щоб розтлумачити Роджеру, на якому світі він живе, бурий автобус не давав їм спокою цілий день: табличка з написом «Позарейсовий» нахабно стрибала в них перед очима під час кожного рейсу до міста й назад. І щоразу шофера з обличчям наче із здобного тіста супроводжував кондуктор-тхір; це був, очевидно, початок ще жорстокішого моторизованого наступу.

—     От якби вони попали мені в руки бодай раз,— з лютою тугою видихнув Герет.

За цілий день він тільки цими словами виказав, що помітив мародерів. Роджер не знав, чи слід благати провидіння, бажати, щоб мрія Герета здійснилася, чи гаряче побажати, щоб цього не сталося. Та хоч би як там було, можливості зустрітися, здавалось, не існувало. Ці двоє поводилися надзвичайно хитро. Бурий автобус жодного разу не зупинився біля жовтого: ні на площі в Карвенаї, ні нагорі, в Лланкрвісі. Він ховався в найнесподіваніших .місцях вздовж маршруту, вискакуючи з бічних вуличок за хвилину-другу до підходу автобуса Герета, і забирав усіх пасажирів. Того понеділка Герет з Роджером возили тільки тих, хто приходив на кінцеві зупинки заздалегідь; всіх інших з проміжних зупинок підбирав бурий пірат і віз безплатно. Наприкінці дня в душі Роджера виникло почуття, ніби він у чомусь завинив. Проїзд від Карвеная до Лланкрвіса коштував шилінг, і Роджеру незручно було брати той шилінг з вузлуватих пальців якогось пенсіонера,