Василь Миколайович Шкляр - Залишенець.

А як прийдете в Шидлівці, то на царині побачите хату під червоною бляхою, вона одна там така, то ви прямо й заходьте до тієї хати, не оглядаючись та не боячись нічого, навіть якщо там на воротях солдати стоятимуть.

— І прямо в чека? — спитав я, усміхаючись, але таким тоном, щоб він зрозумів, з ким має справу. Мовляв, якщо це гра з вогнем, отче, то краще отямтеся, поки не пізно. Я від самого початку припускав таку гадку, що священик із прикордонного містечка міг давно потрапити в поле зору чекістів, а слабкодухий — і до їхніх агентів. Останнім часом я зневірився у стількох людях (і яких людях!), що колишня дружба цього духівника з отцем Олексієм не знімала моїх підозр. Крім того, я пам'ятав застереження Ларіона Загороднього про потаємний і начебто вивірений «місток» через Дністер до Румунії, який, однак, вів просто в більшовицьку пастку.

— Ну, чому ж у чека? — отець Тимофій взяв у жменю свою ріденьку борідку, подивився на мене кисленько. Мовляв, я, чоловіче, здогадуюся, на що ти натякаєш, але май терпіння. — Якби я служив дияволу, то навіщо посилав би вас аж у Шидлівці, га? — спитав він. — Хіба чека з моєї намови не може вас застукати тут, у Дунаївцях?

Звичайно, може, подумав я, але, по-перше, отче, вам чи паніматці для цього треба відлучитися з дому, чого я не дозволю, а по-друге, навіщо чекістам здіймати шум у хаті сексота? Щоб завчасно його розсекретити?

Проте я сказав довірливо:

— Ідеться не про вас, отче. Я про хату під червоною бляхою… Невже там усе так надійно?

— Досі було так. Якби щось змінилося, то мені дали б знати. А якщо ви про ризик, то він є скрізь. Без ризику навіть поліна не перерубаєш, а ви хочете Збруч перескочити і ніг не замочити. А хіба я оце з вами не ризикую? Ось ви приїхали до мене в червоній шкурі, доручального листа привезли від отця Ставинського, а хіба ж я можу мати цілковиту певність хоча б у тому, що він, мій вірний приятель, ще живий? Ні, не можу. Та якщо вже геть нікому не вірити, тоді не знаю, навіщо й жити на цьому світі, — розвів руками отець Тимофій. — Тож ходімо далі. У тій хаті під червоною бляхою спитаєте Ничипора Петриченка. Він слабий чоловік, надвір не виходить, а жінка його Маруся, славна така молодиця, вам допоможе. Маруся — то і є та перевідниця, котра знає, як по воді ходити, ніг не змочивши. Скажете їй, що від мене, що йдете на той бік…

— Скажемо, що до лікаря йдемо з дитиною.

— З дитиною? — отець Тимофій так виразно поглянув на мене, що в його очах завидніли кружальця й прорізалися маленькі та гострі, як гірчичні насінини, зіниці. — Ні-ні, не так, про це потім… Ви слухайте мене, будьте уважні, то все буде добре. Втечете від цього Содому й Гоморри, тільки, я ж кажу, йдіть і нічого не бійтеся, не оглядайтеся, як було велено в Старому Завіті, бо ж знаєте, що жінка Лота оглянулася і стала соляним стовпом. Тому будьте уважні й прихиляйтеся до моїх порад.

Він, цей отець Тимофій, і так був дивакуватий, а тут чимдалі ставав ще чудніший, такий добрий та лагідний, хоч до рани клади.

Сказав, що ми з Тіною і дитиною спатимемо в кімнаті, а вони з паніматкою полізуть на піч, бо в хатині, що через сіни, не топлено. Потім я випріг коней, ми завели їх у повітку, а воза втягай до клуні. У сінях отець Тимофій звелів мені йти до столу, сам же, нічого не пояснюючи, поліз по драбині на горище. Мабуть, ще принесе чогось випити, подумав я, сідаючи до столу і п'яніючи від самого погляду на Тіну, що примостилася напівлежачи в ліжку й, схилившись над Ярком, тихенько наспівувала йому «котка», який украв у бабусі клубочок та й поніс поза ліс… І була вона у тьмяно-зеленому світлі від абажура якась аж несправжня, оманна, як у тому крихкому сні, що будь-якої миті міг обірватися.

Оце і є твоє, Вороне, щастя — коротке, мов сон, мов та колискова казка, яку співає ця жінка, що явилася тобі на часину із казки, — запаморочлива хмара огорнула мене, зелена й гаряча, і я побачив в одному світлі і світі цю чарівну жінку і це незвичайне дитятко, й казкового котка в черевичках із лободи, ба навіть панотець, що раптом став на порозі з колискою в руках, видався мені волхвом, що завітав сюди з дарами на знак зорі вечорової.

Отець Тимофій, винувато всміхаючись, показував мені плетену з лози колиску, до якої вже були причеплені вервечки, а потім показував очима на стелю, де у сволоку стримів гак для того, щоб чіпляти колисанку-орелю. І він, цей волхв-панотець, підійшов і став якраз під тим гаком, потягся вгору, тримаючи над собою колиску; він ставав навшпиньки, витягував шию, видовжував руки й так пнувся до стелі, що здавалося, ось-ось перерветься, бо й справді потрошечку вищав і вищав, та водночас робився тоненьким, і тоді я підійшов, узяв у нього колиску й зашморгнув вервечки за гак.

— Ось так, ніколи не загадуй наперед собі щастя, — сказав панотець Тимофій майже моїми словами. — А я, дурний, як побрався з паніматкою, то навіть колиску придбав загодя. Зурочив.

Тепер нам уже по сороківці стукнуло, а дитинки так і не знайшлося. Ну, та ось тепер знадобилася. Єфросиніє, а подай-но чим застелити.

Паніматка ніби тільки й ждала цього наказу — не минуло й хвилини, як вона вбігала з оберемочком духмяного сіна, новим м'якеньким ряденцем, подушечкою, і незабаром наш Ярко вже лежав у тій лозовій орелі й наслухав нову колискову, якої наспівувала тонким голосочком дунаївська матінка:

Здалеку-далека

Нам приніс лелека

Дитиночку непросту —

Дитиночку золоту.

Спи, дитинко, засинай,

А-а-а, баю-бай…

Матінка зі своїм маленьким, запнутим до очей личком у зеленому світлі була схожа на ящірку, і ця полохлива ящірка напрочуд вправно гойдала колиску, вигадуючи свою пісеньку, як мені здавалося, на ходу:

У колисочці гойдайся,

В нас назавжди залишайся.

Біля тебе неня й татко,

Люлі-люлі, голуб'ятко…

Не знаю чому, але саме ця пісенька розбудила в мені якусь безпричинну, ще незрозумілу тривогу. Так, ніби зрушила приспаний сумнів: чого це отець Тимофій так раптово подобрішав до нас? Звідкіля така переміна? Ні, не бачити мені сну сеї ночі, подумав я, тут треба пильнувати