Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

Дівчина вернулася й попрямувала до свого крісла, а Буйний День милувався її ходою. Бронзові пантофельки зводили його з розуму.

— Мені хотілося б про дещо вас запитати, — зразу почав він. — Скажіть, ви взагалі думаєте виходити заміж?

Вона весело засміялась і похитала головою.

— Чи у вас є хто такий, що більше вам до вподоби, ніж я? Приміром, той, що оце телефонував?

— Ні, нема. Я не знаю нікого, хто б мені так подобався, щоб вийти за нього заміж. Власне, мені здається, що я не з таких жінок. Видно, попрацювавши в конторі, робишся до заміжжя нездатна, — сказала вона і вся зашарілась від того погляду, що ним Буйний День обвів її з голови до носочків бронзових пантофельок.

— А мені здається, що вже як не ви створені для заміжжя, то хто ж тоді до нього й здатен. Тепер друге запитання. Бачте, мені ж треба знати, куди я пхаюсь. Чи є хто, щоб вам подобався так само, як я?

Але Діді вже опанувала себе.

— Це вже нечесно, — сказала вона. — Допіру запевняли, що ви не прискіпливий, а тепер — самі бачите. Хіба ви не прискіпуєтесь до мене? Я не хочу далі відповідати на ваші запитання. Побалакаймо про щось інше. Як там ваш Боб?

За півгодини Буйний День уже мчав під дощем по Телеграф-авеню до Окленда. Курячи самокрутку з рудого паперу, він згадував усе, що відбулося. Не так уже й кепсько, — підсумував він, хоч багато що бентежило його. Приміром, оце: що більше вона його знає, то дужче він їй подобається, а знов же: то менше вона має охоти вийти за нього заміж. От і добери її!

Але з іншого боку її відмова дечим і тішила. Не згоджуючись вийти за нього, вона зрікається тридцятьох мільйонів. Для секретарки, що одержує дев'яносто доларів на місяць і знала колись ліпші часи, це чимало важить.

Отже, на гроші вона не заздрісна, це вже напевне. Кожна жінка, що йому траплялась, видимо ладна була проковтнути його заради самих мільйонів. Відколи Діді Мейсон стала до нього на службу, він подвоїв своє багатство, нажив тих мільйонів ще п'ятнадцять. І що ж? Якщо, може, вона й мала коли охоту вийти за нього заміж, то охота та меншала в міру того, як більшало його багатство.

«Чортзна-що! — подумав він. — Виходить, як я зароблю на оцій землі сто мільйонів, вона, чого доброго, перестане зі мною й розмовляти».

Але жарти жартами, а було йому не дуже весело. Він однаково не міг зрозуміти її загадкових слів, що вона охочіше вийшла б за Елама Гарніша того, котрий тільки-но з Клондайку, аніж за нинішнього. Отже, йому залишається одне — стати подібним до колишнього Буйного Дня, що прийшов з Півночі спробувати щастя в більшій грі. Та як же це зробити? Що минуло, того не вернеш. Самим бажанням тут не вдієш нічого, а інших способів нема. Це так самісінько могло б йому забагтися й малою дитиною стати.

І ще одною думкою він утішав себе після тієї розмови. Не раз доводилось йому чувати про таких секретарок, що відмовляли своїм хазяїнам, і всі вони зразу по тому кидали службу. Діді ж і не натякнула на таке. Хоч як важко її збагнути, але бодай безглуздих жіноцьких вередів у неї нема. Вона дівчина розважлива. Звичайно, тут є трохи і його заслуги, бо й він поводився розважливо. Він не дозволяв собі чіплятися до неї в конторі. Щоправда, двічі він трохи переступив свою межу, проте далі не пішов, звички з того не робив. Вона знає, що на нього можна звіритися. І все-таки він був певен, що більшість молодих жінок здуру покинули б службу в того, кому вони відмовили своєї руки. Та й тоді, як він захотів послати її брата до Німеччини, вона покинула комизитись, коли він як слід розтлумачив їй свій намір.

«Оце-то діло! — так закінчив він свої думки, коли автомобіль спинився біля його готелю, — Якби знаття, я першого ж дня, щойно вона стала на службу до мене, посватався б до неї. Як її послухати, тоді був саме слушний час. Я подобаюсь їй чимраз більше, але чимраз менше в неї охоти вийти за мене заміж. Що тут уторопаєш? Певне, просто морочить мене дівчина!»

РОЗДІЛ XIX

За кілька тижнів у неділю, так само непогожу, Буйний День ще раз посватався до Діді. Як і першого разу, він стримувався, аж доки його перемогла несита жадоба й погнала знову червоним автомобілем у Берклі. Не доїхавши два квартали, він вийшов з машини й рушив пішки до будинку під ґонтовим дахом. Йому відчинила дочка господині й сказала, що Діді нема вдома. Трохи повагавшись, дівчина пояснила, що вона гуляє на пагорбах, і навіть розказала, де її можна здибати.

Буйний День пішов, куди справила його дівчина, і вулицею вибрався за місто. За останнім будинком починалися круті пагорби. Повітря було вогке, здіймався вітер, звістуючи бурю з дощем. Наскільки сягало око, ніде на трав'янистих пагорбах Діді не було. Праворуч, у видолинку й по його схилах, ріс евкаліптовий гай. Високі стрункі дерева гойдалися, бились гілками об гілки, рипіли, мов стогнучи. Та рвучкий вітер, налітаючи, покривав і стукіт, і рипіння, й тріск однією низькою, глухою нотою, — наче то бриніла струна велетенської арфи. Знаючи добре Діді, Буйний День був певен, що натрапить на неї десь тут у цьому гаю, серед шуму розбуялої стихії. І справді, він здибав її по той бік видолинка, на самому белебні. Вітер там бушував найдужче.

Сватався Буйний День хоча й дещо одноманітно, зате ж зовсім не банально. Не навчений дипломатії та хитрощів, він діяв навпростець і навально, мов сама буря.

— У мене знов те саме, — сказав він, не гаючи часу ані на привітання, ані на перепросини, — я не можу без вас жити і прийшов по вас. Ви мусите взяти мене, Діді; що більше я міркую, то більше впевняюся, що я вам таки подобаюсь і не просто подобаюсь, а щось більше. Ви не зважитесь мені сказати, що це не так. Адже правда, не зважитесь?

Заговоривши з дівчиною, він стиснув подану йому руку і тепер не випускав її. Діді мовчала, аж нарешті відчула, що він лагідно, але владно притягує її за руку до себе. Мимохіть вона скорилась. На мить воля, здавалось, поступилася перед бажанням. Та зразу дівчина й відхитнулась, хоч руки не висмикнула.

— Невже ви мене боїтеся? —