О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

погляду. Ми, паркові бродяги, привчаємося розумітися на людях. Сидимо тут цілими днями і дивимося на перехожих. Я вам так визначу кожного, хто проходить повз мою лаву, що ви зачудуєтесь.

— Ну що ж, — сказав я. — Спробуйте. Як ви визначите мене?

— Я б сказав, — почав знавець людської природи після великої паузи, — що ви найімовірніше займаєтеся підрядами, а може, працюєте в магазині або малюєте вивіски. До парку ви зайшли допалити сигару і сподівалися витягнути з мене невеликий безкоштовний монолог. Утім, ви, можливо, штукатур або адвокат — уже сутеніє, бачте, тому боюся сказати точніше. А дружина не дозволяє вам палити вдома.

Я похмуро насупився.

— Але знову ж таки, — вів далі знавець роду людського, — дружини у вас, либонь, немає.

— Немає, — сказав я, збентежено встаючи з місця. — Немає. Ні, ні. Але буде, присягаюся стрілами Купідона. Тобто якщо я…

Мабуть, мій голос завмер, придушений непевністю та відчаєм.

— Я бачу, у вас самого є в запасі історія, — сказав цей запилений суб'єкт, і в тоні його мені почулося нахабство. — Якщо хочете — ось вам назад ваші десять центів і викладайте. Мене теж цікавлять життєві перипетії тих, хто проводить вечори в цьому парку.

Це мене потішило. Я подивився на свого обірваного сусіда з великим інтересом. У мене й справді була в запасі власна історія. Чом би й не розказати її? Ні з ким із знайомих я про це не говорив. Я завжди був людиною стриманою і замкнутою. Винні в цьому були або душевна боязкість, або чутливість, а може, те й інше. Я навіть посміхнувся про себе, відчувши незрозуміле бажання довіритися цьому незнайомому бродязі.

— Джек, — відрекомендувався я.

— Мак, — представився він.

— Маку, — сказав я, — я вам усе розкажу.

— Десять центів хочете дістати авансом? — запитав він.

Я простягнув йому долар.

— Ті десять центів, — сказав я, — частина гонорару за вашу історію.

— Гаразд, — сказав він.

І, як це не здаватиметься неймовірним закоханим усього світу, які розповідають свої жалі тільки нічному вітру і повному місяцю, я відкрив свою таємницю цьому обідранцеві, найменше, здавалося б, здатному мені поспівчувати.

Я розповів йому, що обожнюю Мілдред Телфер і що це триває вже багато днів, тижнів, місяців. Розповів про свій відчай, про тяжкі дні й безсонні ночі, про згаслі надії та душевне сум'яття. Я навіть описав цьому нічному бродязі її вроду і царствений звичай та повагу, яку вона має в суспільстві як старша дочка старовинної родини, перед чиєю гордістю меркнуть хвастощі мільйонерів.

— Так чому ж ви пасуєте? — запитав Мак, повертаючи мене на землю.

Я пояснив йому, що я не багатий, що мої доходи такі мізерні, а страх такий великий, що я не наважуюся навіть натякнути їй про своє кохання. Я сказав, що в її присутності можу тільки червоніти й затинатися, а вона дивиться на мене з чарівною, глузливою посмішкою, яка зводить з розуму.

— Отже, вона ніби професіоналка? — запитав Мак.

— Родина Телфер… — почав я спогорда.

— Я маю на увазі її вроду, — пояснив він.

— Багато хто заслужено нею захоплюється, — відповів я обережно.

— Сестри в неї є?

— Є одна.

— А ще знайомі дівчата у вас є?

— Ну звичайно, — відповів я. — Багато і ще декілька.

— Так от, — вів далі він. — 3 іншими дівицями ви вмієте поводитись? Ну, скажімо, стріляти очима, а іноді й поплескати по щічці чи ущипнути? Загалом, ви мене розумієте. А боязкість нападає на вас тільки з нею, з цією професійною красунею, чи не так?

— Ви, мабуть, досить правильно змалювали стан речей, — згодився я.

— Так я і думав, — сказав Мак похмуро. — Ось і зі мною так само було. Я вам розкажу.

Я обурився, але не виявив цього. Що значать переживання цього бродяги, та й узагалі будь-кого, порівняно з моїми? Крім того, я дав йому долар і десять центів.

— Спробуйте мої м'язи, — несподівано сказав мій співрозмовник, напруживши руку.

Я машинально послухався. На тренуваннях у гімнастичному залі до вас постійно звертаються з таким проханням. Рука його була твердою, мов чавун.

— Чотири роки тому, — сказав Мак, — я міг укласти будь-якого непрофесійного боксера в Нью-Йорку. Ваш випадок — точна копія з мого. Я народився у Вест-Сайді, між Тридцятою вулицею і Сороковою, номер будинку я вам не скажу. Уже в десять років я був завзятим забіякою, а коли мені виповнилося двадцять, жоден любитель у місті не міг витримати проти мене і чотирьох раундів. Слово часті. Ви Білла Мак-Карті знаєте? Ні? Він улаштовував матчі для деяких розкішних клубів. Так от, я нокаутував усіх, з ким він мене зводив. Я виступав у середній вазі, але міг, якщо було потрібно, скинути до напівсередньої. Я боксував по всьому Вест-Сайду на любительських змаганнях, бенефісах[288] та неофіційних зустрічах, і нікому не вдавалося мене перемогти.

Але уявіть собі, першого ж разу, коли я виступив проти професіонала, я перетворився на вареного рака. Сам не знаю, як це вийшло, та тільки я злякався. Певно, у мене надто багата уява. Уся ця обстановка та публічність подіяли, нерви розходились. На рингу я не виграв жодної зустрічі. Усякі боксери легкої ваги, усякий набрід записувались у мого менеджера[289], а потім підходили до мене, плескали злегка по руці і дивились, як я валюся додолу. Варто було мені побачити публіку і купку людей у фраках у перших рядах, а на ринг виходив професіонал, як я ставав слабкішим за імбирне пиво.

Звісно, на мене скоро перестали ставити і мене перестали випускати проти професіоналів, та й проти вправних любителів теж. Але при цьому, зверніть увагу, я був не гірший за більшість боксерів, професіоналів та решти. Згубно діяло на мене це відчуття заціпеніння, якогось омертвіння, що мене охоплювало, коли я бачив супротивника-фахівця.

Так от, сер, коли я кинув цю справу, мене стало вабити до неї ще сильніше. Я ходив містом і духопелив приватних осіб та всяких непрофесіоналів просто заради втіхи. Я лупцював фараонів у темних провулках, трамвайних кондукторів та візників — починав сварку і лупцював. Якими б вони не були на зріст, яку б не мали вагу, знали чи не знали прийоми, — я з усіма справлявся. Коли б у мене була на рингу та впевненість, з якою я діяв на вулиці, моя краватка була б тепер заколена шпилькою з перлами, а шкарпетки на мені були б шовкові, кольору геліотроп.

Якось увечері йшов я по Бауері, думав про всяку всячину, а назустріч мені компанія гуляк — у нетрі їх потягло подивитись,