Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— Дякую, я краще їх покажу лікарю, — відповів я, не збираючись знімати рукавички. — Що сталося?

— Якби ти завдав собі клопоту послухати новини, то знав би, що сталося, — прогарчав Старий.

РОЗДІЛ 24

Я був радий, що не подивився новини, бо мій медовий місяць закінчився би, так і не розпочавшись. Поки ми з Мері розповідали одне одному, які ми прекрасні, війна була майже програна, причому стосовно «майже» я мав великі сумніви. Моя підозра, що слимаки могли, за потреби, ховатися на будь-якій частині тіла і при цьому продовжувати контролювати носія, підтвердилася. Але я здогадувався про це, виходячи зі свого власного досвіду спілкування з паразитами. Це було підтверджено експериментами в Національному зоопарку ще до того, як ми з Мері сховалися в гірському притулку, — я просто не встиг прочитати звіт про результати експериментів. Припускаю, що Старий вже знав про них. Знав про них, безперечно, і Президент, знала і вся верхівка можновладців.

Тому програму «Оголена спина» мала замінити програма «Сонячна засмага»: всі мусили роздягнутися фактично догола.

Але ні біса вона не замінила! Ця тема залишалася під грифом «Надзвичайно секретно» і була предметом обговорення в кабінеті міністрів під час Скрантонського бунту. Не питайте мене, чому вона була «надзвичайно секретною» чи навіть «з обмеженим доступом», — наш уряд взяв собі за звичку класифікувати все як негласну інформацію, бо всезнаючі й мудрі державники та бюрократи вважають нас нетямущими підлітками і проводять політику типу «матуся знає краще, любі дітки». Я читав, що були часи, коли платник податків міг вимагати надати йому фактичний матеріал на все, що завгодно, і отримати його. Може, це й правда, але зараз здається абсолютно утопічним.

Скрантонський бунт мав би переконати кожного, що, незважаючи на режим «Оголена спина», слимаки творили що хотіли в зеленій зоні, але навіть після цього бунту режим «Сонячна засмага» запроваджений не був. Гадаю, що фальшива повітряна тривога була оголошена на східному узбережжі на третій день нашого медового місяця. Коли ми з Мері ходили в село за день до тривоги, жодного збудження серед тамтешніх мешканців не відчувалося, а добровольчої діяльності — й поготів. Після фальшивої повітряної тривоги знадобився певний час, аби вирахувати що сталося, хоча було цілком очевидно, що в такій великій кількості затишних куточків світло зникло невипадково.

Мені й досі страшно про це думати: люди зачаїлися в темряві, чекаючи скасування тривоги, а тим часом між ними тинялися зомбі, чіпляючи на них слимаків. Напевне, в декотрих бомбосховищах «вербовка» досягла ста відсотків. У нещасних не було жодного шансу уникнути слимачого полону.

Наступного дня сталися нові бунти, і Великий Жах увійшов у свою просунуту стадію, хоча ми з Мері про це не знали. Фактично добровольчий рух спалахнув тоді, коли якийсь розпачливий громадянин пригрозив поліцейському пістолетом, — то був Моріс Т. Кауфман з Олбані, а полісмен був сержантом на ім’я Малкольм Макдональд. Через пів секунди Кауфман був мертвим, а Макдональд пішов слідом за ним на той світ кілька хвилин по тому: полісмена разом із його володарем натовп розірвав на шматки. Але поширення добровольчий рух набув тоді, коли наглядачі, відповідальні за режим повітряної тривоги, надали йому певних організаційних форм.

Ці наглядачі, які під час бунту перебували не в бомбосховищах, а на поверхні землі, в масі своїй встигли вшитися, але потім відчули свою відповідальність за те, що сталося. Не всі добровольці були наглядачами, і не всі наглядачі були добровольцями, але геть голий озброєний чоловік на вулиці неодмінно мав на руці пов’язку наглядача або браслет із літерами «ДП». В будь-якому разі можна було не сумніватися, що цей чоловік вистрелить у всякий підозрілий горбок на людському тілі. Спершу вистрелить, а розбиратися буде вже потім.

***

Поки мої руки обробляли й бинтували, мені розповіли про події, що трапилися в той період (який, як виявилося, тривав два тижні), коли ми з Мері перебували в гірській хатині. За наказом Старого, лікар, перш ніж зайнятися мною, вколов мені невеличку дозу темпусу, тож я провів час (суб’єктивно — три дні, об’єктивно — менше години), передивляючись стереострічки на сканері з підвищеною швидкістю. Цей пристрій не був призначений для широкого загалу, хоча я чув, що його потайки приносили до деяких коледжів на час екзаменаційного тижня. В ньому можна налаштувати швидкість перегляду у відповідності до вашого суб’єктивного сприйняття часу і підкоригувати аудіочастоту таким чином, аби можна було почути, що кажуть на екрані. Правда, після таких переглядів болять очі й часто виникає сильний головний біль, але цей сканер у нашій професії дуже допомагає.

Було важко повірити, що стільки подій відбулося за такий короткий час. Візьмімо, наприклад, собак. Доброволець міг вбити пса на місці, навіть якщо на ньому не було слимака, бо не підлягало сумніву, що слимак причепиться до нього вже наступного ранку, що потім цей пес нападе в темряві на людину, і що титанець перескочить на неї.

Оце так дожилися: не можемо довіряти собакам!

Вочевидь, котами слимаки не користувалися через їхні малі розміри. Бідолашний Пірат був свого роду винятком.

Тепер у зеленій зоні собак було майже не видно, принаймні вдень. Вони проникали з червоної зони вночі, мандрували в темряві, а вдень ховалися. Але вони продовжували з’являтися, навіть на узбережжі. Це змушувало згадувати легенди про перевертнів. Я занотував у пам’яті вибачитися перед сільським лікарем, який відмовився оглянути Мері вночі, — після чого я його вилаяв.

Я переглянув на сканері десятки плівок, отриманих із червоної зони. Вони ділилися на три часові групи: маскарадний період, коли слимаки продовжували транслювати «нормальні» передачі; короткий період контрпропаганди, протягом якого слимаки намагалися переконати громадян у зеленій зоні, що уряд просто з’їхав із глузду, — ця контрпропаганда не спрацювала, бо ми не ретранслювали їхні передачі, так само, як вони не ретранслювали президентські звернення; і, нарешті, поточний період, коли паразити припинили свій обман і скасували маскарад.

Згідно з теорією Макільвейна титанці своєї власної культури не мали, вони навіть у цьому були паразитами і просто пристосовували знайдену ними культуру до своїх особистих потреб. Може, цей науковець дещо перебільшує, але саме це слимаки