Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

– Ох! – тільки й вимовила Уляна і на її очах з’явилися сльози. – Це ж треба! Вони теж тут, Ілона і Реґіна?

– Ні, моя мама зараз в Парижі, вона працює дизайнером. А я жила поки з тіткою Реґіною. Та вона зараз мабуть навіть не знає де я.

– А ви хто? – запитала Уляна інших дітей.

–Я – Лоло, це – Олег і Рута, а то її дядько Северин.

– То це Северин?! – скрикнула Уляна. – Я його і не впізнала.

– Його зараз навіть я не впізнаю, – сказала Рута.

– Розкажіть нам що сталося тоді коли ви потрапили у Вихор, – попросила Ліна.

– Ми із Северином навчалися у одному класі і товаришували, – почала розповідати Уляна.

– Справді? – здивувалася Ліна.

– Так. Северин тоді жив у замку зі своїм татом. Той був просто одержимий Вихором. Він вигадував різні темні заклинання які мали б допомогти йому контролювати Вихор щоб він міг наказувати йому кого поглинати, а кого ні.

– То це він написав усі ті заклинання в книзі яку дала мені Леля, – сказала Рута.

– Книгу заклинань Половецьких писали і до нього, але він мабуть вписав туди найбільше. І всі його заклинання були дуже погані.

– Цікаво як та книга потрапила до Лелі, – сказала Ліна

– Северину дуже не подобалось те що робив його дід. Та він не міг нічого вдіяти. Я була якраз в замку коли Олефір випустив Вихор. Жодне з його заклинань не спрацювало – Вихор неможливо контролювати. Ми з Северином хотіли зупинити Вихор. Для цього потрібно було просто зачинити двері крізь які він вийшов спеціальним ключем. Та щойно ми зайшли в кімнату, Вихор схопив мене. Я навіть не встигла зрозуміти що трапилося, як опинилася тут.

– І ви не пробували знайти звідси вихід? – запитав Лоло. – Северин сказав нам що десь є міст через який можна потрапити в “чарівний світ”. Ми вирішили що його пам’ять не зовсім зникла і що це і є прохід у наш світ.

– Багато разів пробувала, – сказала Уляна. – Єдиний справжній вихід – це через ті двері в замку. Але вони були зачинені. Ми з Северином колись прочитали в записах його прадіда що вихор постійно кружляє. І іноді в ньому з’являються проміжки крізь які можна вибратися з нього. Та я так і не знайшла ніякого мосту або ще чогось. Скільки я не ходила, завжди поверталась до замку.

– Виходить тільки через замок можна потрапити додому, – сказала Ліна.

– Так, – кивнула Уляна.

– Але як відкрити двері?

– Можна лише спеціальним чарівним ключем. Ним відкриваються і закриваються двері.

– І в нас його немає, – сумно додав Лоло.

– Стривайте! – вигукнула Ліна. – Я бачила ключ у Лелі на шиї. Він висів ніби кулон. Це напевне і є той самий ключ, яким вона відкрила двері.

Раптом двері в печеру з гуркотом відчинилися. Усі аж підскочили, а свічка на столі згасла. Інше світло від дверей блимнуло прямо в очі так, що їм довелося замружитись. Відкривши очі, вони побачили що це була Леля. З нею були ті самі люди з пустими обличчями, яких вони бачили на кухні. Вона сердито дивилася на них і світила ліхтарем прямо в обличчя.

– Ось ви де, – грізно сказала вона. – Нарешті я вас знайшла! Хотіли втекти! Будете тепер цілий тиждень покарані. Схопити їх всіх!

І тіні кинулися на дітей та Уляну і Северина.

– Ні! – скрикнула Ліна.

Вона спробувала звільнитися, але це було марно. Тікати теж не було куди. Тіні потягнули їх назад у замок.