Маргарет Етвуд - Заповіти

забувайте і про ваші присяги. Ви зобов’язалися допомагати жінкам і дівчатам. Я вірю, що ви були щирі.

— Авжеж, Тітко Лідіє, — відповіла я. — Так і є.

— Це їм допоможе. Я не хочу змушувати вас робити щось проти волі, але мушу чітко окреслити ситуацію. Тепер, коли я розповіла вам таємницю про те, що Крихітка Ніколь тут і скоро стане моїм кур’єром, кожна хвилина, що минає без донесення цієї таємниці до Очей, вважатиметься зрадою. Навіть якщо ви донесете, вас усе одно можуть жорстоко покарати, можливо, навіть стратити за затримку хоча б на мить. Зрозуміло, що мене саму стратять, а Ніколь перетвориться на папужку в клітці, не більше. Якщо вона не слухатиметься, її уб’ють так чи інакше. Вони не вагатимуться: ви читали досьє.

— З ними так не можна! — вигукнула Ніколь. — Це нечесно, це емоційний шантаж!

— Дякую, що висловила свою думку, Ніколь, — відрубала Тітка Лідія, — але твої юнацькі уявлення про справедливість тут не працюють. Тримай свої почуття при собі, і якщо ти хочеш знову побачити Канаду, з твого боку мудро буде вважати це не порадою, а наказом.

Вона розвернулася до нас.

— Авжеж, ви вільні вирішувати самі. Зараз я вийду звідси. Ніколь, ходімо зі мною. Нехай твоя сестра та її подруга матимуть трохи часу обміркувати всі можливості. Повернемося за п’ять хвилин. Я просто чекатиму на «так» чи «ні» від вас. Інші подробиці місії дізнаєтеся згодом. Ходімо, Ніколь.

Вона взяла Ніколь під руку й вивела з кімнати.

Очі Беки були великі й перелякані, як, певно, і мої.

— Мусимо це зробити, — сказала вона. — Не можна, щоб вони померли. Ніколь — твоя сестра, а Тітка Лідія…

— Що зробити? — запитала я. — Ми не знаємо, чого вона хоче.

— Вона хоче вірності й послуху, — сказала Бека. — Пам’ятаєш, як вона нас урятувала — нас обох? Мусимо погодитися.

Вийшовши з кабінету Тітки Лідії, Бека пішла до бібліотеки на денну зміну, а ми з Ніколь разом повернулися до нашої квартири.

— Тепер, коли ми сестри, — сказала я, — можеш називати мене Аґнес, якщо ми наодинці.

— Добре, спробую, — сказала Ніколь.

Ми увійшли до вітальні.

— Я хочу дещо тобі показати, — сказала я. — Зажди хвилинку.

Пішла нагору. Дві сторінки з теки ліній крові лежали складені в мене під матрацом. Повернувшись до вітальні, я обережно їх розгорнула й розгладила. Коли поклала знімки на стіл, Ніколь, як і я, не змогла втриматись і поклала долоню на фото нашої матері.

— Неймовірно, — промовила вона. Зняла руку, знову уважно розглянула світлину. — Як гадаєш, ми з нею схожі?

— Я теж себе про це питала, — сказала я.

— Ти її взагалі пам’ятаєш? Я, певно, була надто мала.

— Не знаю. Іноді здається, що пам’ятаю. Справді щось пригадую. Якийсь інший дім? Я кудись їздила? Але, може, то я приймаю бажане за дійсне.

— А наші батьки? — спитала сестра. — І чому їхні імена викреслено?

— Може, вони намагалися якимось чином нас захистити, — припустила я.

— Дякую, що показала мені це, — сказала Ніколь. — Але, гадаю, не варто їх тут тримати. Що, як тебе з ними зловлять?

— Знаю. Хотіла повернути їх у досьє, але теки вже не було.

Зрештою ми вирішили розірвати аркуші на дрібні клапті й змити їх в унітаз.

Тітка Лідія сказала, що ми мусимо загартуватися для місії, яка чекає на нас. Тим часом маємо жити за звичним розпорядком і не робити нічого, що могло б привернути увагу до Ніколь або викликати якісь підозри. Це було важко, бо ж ми всі були збуджені. Я, наприклад, перебувала у постійному страху: якщо Ніколь викриють, чи звинуватять і нас із Бекою?

Ми з нею мали скоро вирушити в місію як Перлові Діви. Чи поїдемо ми туди взагалі, чи Тітка Лідія має щодо нас інші плани? Можна було лише чекати. Бека вивчала стандартний путівник Перлових Дів по Канаді: готівка, митниця, способи купівлі речей, включно з кредитними картками. Вона була значно краще підготовлена, ніж я.

Коли до Церемонії Подяки залишалося менше тижня, Тітка Лідія знову викликала нас до себе.

— Ось що ви маєте зробити, — промовила вона. — Я влаштувала Ніколь в один з наших санаторіїв за містом. Усі папери в порядку. Але замість Ніколь туди вирушиш ти, Тітко Іммортель. Вона ж займе твоє місце і поїде до Канади Перловою Дівою.

— А я не поїду? — розпачливо спитала Бека.

— Поїдеш згодом, — сказала Тітка Лідія.

Я вже тоді запідозрила, що це неправда.

ХХІ. Біда за бідою

Рукопис з Ардуа-холу

59

Я вважала, що впорядкувала все, втім навіть найкращих планів чимало гине і біда сама не ходить. Я пишу це поспіхом наприкінці дуже непростого дня. Мій кабінет — усе одно що центральний вокзал (до того, як ця поважна будівля перетворилася на купу щебінки під час Мангеттенської війни) — стільки через нього пройшло людей.

Першою з’явилася Тітка Відала, одразу ж після сніданку. Відала і неперетравлена вівсянка — неприємне поєднання: я пообіцяла собі залити його м’ятним чаєм, щойно матиму таку нагоду.

— Тітко Лідіє, я хочу привернути вашу увагу до нагальної проблеми, — мовила вона.

Я подумки зітхнула.

— Авжеж, Тітко Відало. Сідайте.

— Я не заберу у вас багато часу, — сказала вона, влаштовуючись зручніше і готуючись саме це й зробити. — Ідеться про Тітку Вікторію.

— Слухаю. Вони з Тіткою Іммортель готуються вирушити до Канади у свою місію Перлових Дів.

— Саме про це я й хотіла порадитися з вами. Ви певні, що вони до цього готові? Вони надто молоді як на свій вік — молодші навіть за інших Претенденток їхнього покоління. Жодна з них не стикалася із зовнішнім світом, але іншим принаймні не бракує твердості характеру, якої ці двоє не мають. Вони, можна сказати, піддатливі, і будуть вкрай уразливі до матеріальних спокус, які їм запропонує Канада. Також я вважаю, що є ризик утечі Тітки Вікторії. Вона читала сумнівні матеріали.

— Сподіваюся, ви не Біблію називаєте сумнівною, — мовила я.

— Авжеж, ні. Мені йдеться про її власне досьє з Генеалогічних архівів ліній крові. У неї могли виникнути небезпечні ідеї.

— Вона не має доступу до архівів, — зауважила я.

— Хтось мав дістати для неї це досьє. Я бачила його в неї на столі.

— Хто б міг таке зробити без мого дозволу? Мушу провести розслідування: непокори я не терпітиму. Але певна, зараз Тітка Вікторія вже стійка до небезпечних ідей. Попри те, що ви вважаєте її надто юною, як на мене, вона досягла зрілості й сили духу, що гідні поваги.

— Це просто