Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

Не журіться! З ним усе буде гаразд! 

Сюзен зірвалася на ноги.

— Господи!

Так, вони відрубали йому голову…

Страх, злість, заздрість… Емоції наповнюють вас життям, яке триває нетривалий час, аж поки ви помрете. Сірі постаті рятувалися втечею від мечів.

Але їх були мільярди. І в них були свої методи боротьби. Пасивні, невловимі методи.

— Якась дурня! — заволав Чума. — Їх навіть проста застуда не бере!

— І душу не проклянеш, і дупу не розітнеш! — гаркнув Війна, рубаючи сірі клапті, що розліталися навсібіч від його леза.

— Їх можна заморити голодом, — сказав Голод. — Я тільки не можу знайти спосіб, як це зробити!

Вони стримали коней. Сіра стіна, що зависла вдалині, знову почала насуватися.

— ВОНИ ЧИНЯТЬ ОПІР, — повідомив Смерть. — ВИ ЦЕ ВІДЧУВАЄТЕ?

— Я відчуваю лише, що ми дурні як пробки, — буркнув Війна.

— І ЗВІДКИ ВЗЯЛОСЯ ЦЕ ВІДЧУТТЯ?

— Хочеш сказати, що вони впливають на нашу свідомість? — здивувався Чума. — Ми ж Вершники! Як вони можуть робити таке з нами?

— МИ СТАЛИ ЗАНАДТО ЛЮДЯНИМИ.

— Ми? Людяними? Не змушуй мене регота…

— ПОГЛЯНЬ-НО НА МЕЧА У СВОЇЙ РУЦІ, — сказав Смерть. — НІЧОГО НЕ ПОМІЧАЄШ?

— Меч як меч. Мечоподібний. І що?

— ПОГЛЯНЬ НА РУКУ. ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ І ЩЕ ЧОТИРИ. ЛЮДСЬКА РУКА. ЦЮ ФОРМУ ЇЙ НАДАЛИ ЛЮДИ. І ЦИМ УСЕ ПОЯСНЮЄТЬСЯ. СЛУХАЙ-НО! ЧИ ТИ НЕ ВІДЧУВАЄШ СВОЄЇ МІЗЕРНОСТІ У ВЕЛИЧЕЗНОМУ ВСЕСВІТІ? ОСЬ ПРО ЩО ЇХНІЙ СПІВ. УСЕСВІТ ВЕЛИЧЕЗНИЙ, А ТИ МІЗЕРНИЙ, І ДОВКОЛА ТЕБЕ НЕМАЄ НІЧОГО, КРІМ КОСМІЧНОГО ХОЛОДУ, І ТИ ЦІЛКОМ САМОТНІЙ.

Решта Вершників були розгублені й нервові.

— Це йде від них? — запитав Війна.

— ТАК. ЦЕ СТРАХ І НЕНАВИСТЬ, ЯКИМИ НАДІЛЯЄ ЖИТТЯ МАТЕРІЯ, А ВОНИ НОСІЇ ЦІЄЇ НЕНАВИСТІ.

— То що ж нам тоді робити? — запитав Чума. — Їх тут занадто багато.

— ЦЕ ТИ ПОДУМАВ ЧИ ВОНИ? — відрізав Смерть.

— Вони знову наближаються, — застеріг Війна.

— ТОДІ МИ ЗРОБИМО ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ.

— Чотири мечі супроти армії? Це ніколи не спрацює!

— ЩЕ НЕДАВНО ТИ ДУМАВ НАВПАКИ. ХТО ЗАРАЗ ГОВОРИТЬ ЗАМІСТЬ ТЕБЕ? ЛЮДИ ЗАВЖДИ ЧИНИЛИ ОПІР НАМ І НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЛИСЯ.

— Це так, — погодився Чума. — Але з нами вони могли завжди сподіватися ремісії.

— Або раптового перемир’я, — додав Війна.

— Або… — почав був Голод, тоді завагався, і врешті-решт сказав: — Риб’ячої зливи? — він подивився на вирази їхніх облич. — Одного разу це дійсно сталося, — з викликом додав він.

— ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ОСТАННЬОЇ МИТІ ВАМ УСМІХНУЛАСЯ ФОРТУНА, ПОТРІБНО ДО ОСТАННЬОЇ МИТІ НА НЕЇ СПОДІВАТИСЯ, — сказав Смерть. — МАЄМО ЗРОБИТИ ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ.

— А якщо це не спрацює? — запитав Чума.

Смерть підібрав віжки Хропунця. Аудитори вже були набагато ближче. Він міг розрізнити їхні характерні ідентичні постаті. Забери одного, і на його місці завжди з’являться ще десятеро.

— ТОДІ МИ ЗРОБИЛИ ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ, — прорік він, — АЖ ПОКИ НАМ ЗАБРАКЛО СИЛ.

Ангел у Білих Шатах, сидячи на хмарці, гарячково гортав Залізну Книгу.

— Про що вони там говорять? — поцікавилася місіс Війна.

— Не знаю, мені не чути! А ще ці дві сторінки злиплися докупи! — бідкався ангел. Якийсь час він марно дряпав сторінки, намагаючись їх роз’єднати.

— Це тому, що він не вбрав спідню сорочку, — суворо дорікнула місіс Війна. — Я про такі речі…

Вона мусила замовкнути, бо ангел зірвав з голови німб і шкрябав ним оплавлені краї сторінок, від чого розліталися іскри і звучав огидний скрегіт, немовби якийсь кіт сповзав додолу шкільною дошкою, чіпляючись за неї кігтями.

Сторінки нарешті з брязкотом роз’єдналися.

— Ану, поглянемо… — він перебіг очима щойно виявлений новий текст. — Це зробив… це зробив… о… — він замовк і повернув до місіс Війни пополотніле обличчя.

— Ой, лишенько, — забідкався він, — ми потрапили в халепу.

З нижнього світу вигулькнула комета, стаючи дедалі більшою, поки говорив ангел. Вона спалахнула в небі, залишаючи позаду палаючі фрагменти, що відділялися й падали додолу, а коли наблизилася до Вершників, вони побачили там вогняну колісницю. Вона світилася синім полум’ям. Хаос, розпечений холодом.

Постать, яка стояла в колісниці, була в шоломі, що повністю закривав обличчя, залишаючи два отвори для очей, і ці отвори трохи нагадували метеликові крильця, але найбільше були схожі на очниці якоїсь дивної неземної істоти. Палаючий кінь, що майже не зіпрів, ще трохи пробіг риссю й зупинився; решта коней, не очікуючи команди наїзників, самі розступилися, звільняючи місце.

— Ой, ні, — гидливо махнувши рукою, застогнав Голод. — І він також? Я ж казав, що станеться, якщо він повернеться, казав? Пам’ятаєте, як він викинув з готельного вікна в Зоці менестреля? Я ж казав…

— ЗАМОВКНИ, — звелів Смерть. Тоді він кивнув головою. — ВІТАЮ, РОННІ. ПРИЄМНО ТЕБЕ БАЧИТИ. МЕНІ БУЛО ЦІКАВО, ЧИ ТИ ПРИЙДЕШ.

Рука, з якої снувалася холодна пара, піднялася вгору і зняла шолом.

— Здоровенькі були, хлоп’ята, — люб’язно привітався Хаос.

— Е-е… давно не бачилися, — буркнув Чума.

Війна кахикнув.

— Чув, ніби в тебе справи йдуть добре, — сказав він.

— Так, непогано, — обережно відповів Ронні. — Роздрібна торгівля молоком і похідними молочними продуктами має гарну перспективу.

Смерть подивився на аудиторів. Вони перестали наближатися, але й далі кружляли довкола Вершників, пильно до них приглядаючись.

— Ну, так, без сиру світ не виживе, — понуро пожартував Війна. — Ха-ха.

— А тут, я бачу, справи не дуже, — зронив Ронні.

— Ми можемо впора… — почав був Голод.

— НЕ МОЖЕМО, — урвав його Смерть. — САМ БАЧИШ, ЯК ВОНО Є, РОННІ. ЧАСИ ЗМІНИЛИСЯ. ТИ НЕ БАЖАВ БИ ПІДКЛЮЧИТИСЯ?

— Гей, ми не обговорювали… — почав знову Голод, але зупинився, побачивши лютий погляд Війни.

Роні Соак знову вбрав шолом, і Хаос видобув меча. Він виблискував і, подібно до скляного годинника, також немовби вторгався в інший, набагато складніший світ.

— Один старий чоловік казав мені, що ми живемо і вчимося, — мовив він. — Ну от, я прожив і щойно тепер навчився, що лезо меча нескінченно довге. А ще я навчився робити до біса добрий йогурт, хоч це не ті навички, які я маю намір продемонструвати нині. Покажемо їм, де раки зимують, хлоп’ята?

Далеко внизу, на вулиці, декілька аудиторів підступили на пару кроків.

— Що таке Перше правило? — запитав один із них.

— Немає значення. Я сам Перше правило! — аудитор замахнувся великою сокирою, щоб вони відійшли назад. — Необхідний послух!

Аудитори завагалися, дивлячись на тесак. Вони вже знали, що таке біль.

Раніше ніколи не відчували болю, впродовж мільярдів років. Ті, хто його відчув, не мав жодного бажання відчути його знову.

— Чудово, — сказав містер Білий. — А тепер назад до…

Невідь-звідки прилетіло шоколадне яєчко й розбилося об бруківку. Юрба аудиторів кинулася до нього, але містер Білий декілька разів розітнув повітря сокирою.

— Назад! Назад! — зарепетував він. — Ви троє! Знайдіть, хто це кинув! Це прилетіло з-за тієї ятки! Нікому не торкатися коричневої речовини!

Він обережно нахилився й підняв чималий шматок шоколадки, на якій можна