Олександр Віталійович Красовицький - Справа зниклої балерини

таємні агенти, кількість яких була непостійною. Окрім чотирьох столів – слідчого, столу пригод, особистого затримання та довідок і спостережень, до структури розшукової частини входив антропометричний кабінет, на який Георгій Михайлович покладав великі надії. Поява кабінету у 1902 році в стінах київської міської поліції стала початком створення криміналістичних підрозділів і в інших українських містах. Коли Рудого переводили на іншу посаду, Тарас Адамович розумів, кого втрачає Київ. Більшість його колег теж це розуміли.

Натомість Міністерство шляхів сполучення отримало у своє розпорядження талановитого та відданого роботі завідувача агентури з розшуку вантажів при Управлінні Південно-Західної залізниці. Георгій Рудий залишився слідчим, хоч йому й довелось перекваліфікуватися з міського на транспортного.

Торік у листі до Тараса Адамовича він повідомив, що оселився у Фастові Васильківського повіту Київської губернії в невеличкому маєтку – мав чотири десятини землі і водно-турбінний млин у с. Романівка Сквирського повіту.

Очевидно його фастівський шаховий партнер Григорій Сильвестрович не відправив Міру Томашевич до Георгія Рудого з однієї причини – той перебував на службі, маєток був порожнім. Доля вирішила, що сестра балерини прийде в подільський дім Тараса Адамовича, що ховався у затінку духмяного яблуневого саду.

Цікаво, а зараз Георгій Михайлович вдома? Чи знов подався у справах Південно-Західної залізниці? Вони приїхали у Фастів утрьох – Тарас Адамович у супроводі двох сестер Томашевич. Щаслива Міра розповідала про господиню дому, Марту, дружину Сильвестра Григоровича. Віра стримано відповідала на запитання, іноді жартувала, однак він відчував іноді гірку іронію в її жартах, ледь помітний натяк на втому чи біль. Майже одинадцять тижнів ув’язнення не минули для балерини безслідно. Але для кого б минули?

З її викрадачем Тарас Адамович знов говорив у порожньому кабінеті для допитів після повернення з будинку на Куренівці. Олег Щербак не змінив виразу обличчя, коли почув про те, що поліція знайшли його дім і звільнила дівчат. Десь на споді зіниць промайнуло щось знайоме, те, що Тарас Адамович сприйняв за полегшення. Колишній слідчий без слів поклав на стіл теку й підштовхнув її до підозрюваного.

– Що це? – запитав Щербак.

– Розгорніть – і побачите.

– А якщо не захочу розгортати?

– Це ваш вибір. Однак, гадаю, що вам варто знати те, що знаю я.

Художник обережно підсунув до себе теку, торкнувся її кінчиками тонких пальців, відкинув пасмо волосся з лоба.

– Гадаю, це найстрашніший злочин у світі, – сказав він, примружившись.

Тарас Адамович поглянув на нього. Художник пояснив:

– Якщо пограбувати людину чи, наприклад, поранити її, все можна виправити – повернути речі, заплатити за лікування. Злочини страшні своєю непоправністю. Ви зараз чините найстрашніший.

– Що саме?

– Позбавляєте мене незнання. Якщо я розгорну теку і прочитаю те, що в ній, ви не зможете цього виправити.

– Не зможу, – Тарас Адамович задумливо подивився на нього. – Гадаю, ви маєте рацію щодо злочину. Я й справді зараз роблю дещо непоправне, бо ви не зможете дивитися на речі так, як раніше. Я й справді позбавляю вас права на незнання. Але, – він подивився в очі художнику, – роблю це без найменшого жалю.

У Фастові Тарас Адамович зістрибнув із коляски на роздоріжжі й сказав сестрам:

– Сильвестру Григоровичу і дружині – вітання.

– Ви й самі зможете сказати їм це, – завважила Міра.

– Тільки ввечері. Спершу хочу відвідати старого друга.

Візник хвицнув коня, колишній слідчий рушив у протилежний бік. У фастівському будинку старого друга Георгія Михайловича Рудого він був кілька разів. Вперше – не в справі, а просто тому, що мав час і можливість заїхати з візитом. Густий, не надто доглянутий сад визирав з-за огорожі маєтку колишнього начальника розшукової частини Київської міської поліції. Тарас Адамович відчинив хвіртку й рушив стежкою, яка вела до будинку.

Уже за столом, куштуючи наїдки й дивний медовий напій, що обпалював горло, відповідав на запитання господаря.

– Злочин із перевдяганням? – запитував Георгій Рудий і всміхався. – Пам’ятаєш Ланге з Одеси? Він любив перевдягатися, коли розкривав справи. Навіть у жіноче вбирався, обмотував хусткою обличчя, аби не видно було вусів.

Говорив і підсував до гостя якийсь особливий паштет, доливав медового вогню в чарку.

– Чий мед? – запитував гість.

– Хіба не знаєш? З пасіки Сильвестра Григоровича, – нагадував господар про спільного друга.

Пили, згадували. Георгій Рудий запитував:

– Як виявив викрадача?

– Спершу викрадача, потім – убивцю – відповів Тарас Адамович.

– Художник убив дівчину? – хитнув головою господар.

– Художник, – кивнув Тарас Адамович, повертаючись думками в обшарпаний кабінет для допитів.

Олег Щербак розгорнув теку, опустив очі на папери.

– Звіт експерта судової медицини? Навіщо?

– Для ознайомлення, – відповів колишній слідчий.

Підозрюваний занурився в читання, швидко пробігав очима рядки, здавалось, переглядав звіт по діагоналі. Тарас Адамович стежив за ним, не зводячи очей, намагаючись не пропустити найменшу зміну в обличчі, рух м’яза чи нервове тремтіння губ.

Колишній начальник розшукової частини Харківської міської поліції титулярний радник Віталій Володимирович фон Ланге, який немало років пропрацював у Одесі й залишив мемуари про свою роботу, згадував, як розслідував одного разу вбивство старигана Синицина.

Той мав свою пташину лавку на ринку і, за міськими легендами, мішки грошви вдома. Грабіжники обчистили квартиру, нічого не знайшли – власник помешкання носив гроші при собі. Того ж вечора напали на нього, вбили і забрали гроші. Ланге був слідчим, який зранку працював на місці злочину, спостерігав, як місцевий пристав опитує свідків. Погляд Ланге зупинився на відомому грабіжнику Голдишеві. Спрацювала інтуїція. Він підійшов до чоловіка й запитав:

– А це часом не ти старигана вбив?

Голдишев заперечував. Ображено говорив:

– Ваше благородіє, хіба ж ви не знаєте мою спеціальність? Замок зламати, шапку з голови зірвати, п’яного обшукати. – Я в житті курки не зарізав, а тут бідного старого!

– А його й не зарізали, – завважив Лагне.

Пізніше слідчий написав у мемуарах, мовляв, бігання очей, вираз обличчя, стискання губ – усе підказувало йому, що Голдишев і є вбивцею Синицина. Потім він шкодував, що відразу його не заарештував.

Коли Олег Щербак почав читати звіт, який приніс Тарас Адамович, обличчя його було спокійним. Потім очі художника перестали бігати по рядках, завмерли в одній точці. Тарас Адамович помітив, як повільно, ніби проступає зображення на фотокартці, кам’яніє підозрюваний. Позеленілий колір шкіри постарив його років на десять. Він більше не походив на Париса, чи навпаки – став