Бернард Вербер - Її величність кішка

Тепер нам загрожує не лише голод, а й холод, — нявчить Есмеральда.

— Я тебе не питала.

Вона нічого не відповідає, дарма що помітно здивована. До нас долучаються люди — здається, і вони стривожені.

— Я виходив поглянути. Вночі річка замерзла. Крига така товста, що по ній можна ходити, — повідомляє Роман Веллс. — Я читав, що востаннє така холоднеча була, коли пам’ять не зраджує, у грудні 1954 року.

— Досі були поодинокі, мляві атаки, а тепер пацюки наступатимуть швидко й сукупно, — бідкається Наталі.

— Тепер вони вже точно нападуть, — каже енциклопедист.

— Чудово. Камбіса ми перемогли вогнем, а Тамерлана здолаємо кригою, — нявчу я.

Обожнюю фрази, що звучать як афоризми.

— І як нам це зробити? — напосідає занудна чорна кішка.

— Піфагор сказав, що вони можуть добратися до нас по закрижанілій річці. Якби ми потрощили лід, коли пацюки на нього вийдуть, — всі вони потонули б у крижаній воді.

Я сказала це, щоб зберігати оптимізм, хоч і розумію, що моя ідея не така проста до втілення.

— Чудово, зрозуміло: ми загинемо, — скімлить Есмеральда.

Ми довго милуємося снігопадом, аж тут долинає здалеку нявкіт:

— ТРИВОГА, ПАЦЮКИ!

І зразу всі готуються до оборони. Зо два десятки людей хапають усе, що може придатися як зброя.

Роман квапиться підняти напругу в огорожі.

Я виходжу надвір, хоча сніг не перестав. Ступаючи, занурююсь у цю білу рипучу субстанцію.

Так дивно: холодний сніг як вогнем опалює мої подушечки. Мокра як хлющ, я лишаю за собою глибокі сліди.

Мені ніколи не було так холодно.

Я видираюся на дах ковзанки — такий собі спостережний пункт.

Перша лава пацюків вихором налітає на нашу барикаду, наче вони всі сліпі чи божевільні. Найперший щур, торкнувшись колючого дроту, спалахує, наче сніп, та його побратими, здається, на це не зважають. І справді, за ним на огорожу кидається маса щурів.

Вони віддають свої життя, щоб спорудити міст із трупів.

Десять, сто щурів гине, ледве торкнувшись нашої загорожі, однак орду це не спиняє — ніби так і має бути.

— Нам не протриматись. Тікаймо! — нявчить сіамець, видершись до мене на дах.

— Тікати? Куди?

— Та хоч би на дах найвищої будівлі!

Анджело, Есмеральда, Наталі й Роман долучаються до нас на терасі, що височіє над островом.

Звідти видно ще краще. Все відбувається блискавично.

Перша лава із сотень щурів-самогубців утворює міст-ізолятор — досить великий, щоб їхні побратими здолали загорожу. Тепер ніщо не заважає їм дістатися сюди.

Помітивши нас, вони вдираються до нашої будівлі-прихистку. Але їх чекає сюрприз від Романа: той вилив на сходи пальне, і поки гризуни дерлися вгору, підпалив його. Кого не спинив струм — тих зупиняє вогонь.

Однак рішучості в них не поменшало. Кілька охоплених полум’ям пацюків і далі дряпаються вгору, шукаючи смерті на якнайвищих поверхах.

— Чи надовго їх затримає пожежа?

— На кілька годин. Якщо вони не нагромадять трупи — як-от зробили на річці — й не загасять ними вогонь, — відповідає Роман.

Схилившись над краєм тераси, я оцінюю чисельність ворожого війська.

Десь так із сотня тисяч.

100 000 щурів супроти 200 котів і 22 людей, що зачаїлись у найвищій будівлі острова.

— Ми будемо битися до загину, та якщо вони прорвуться сюди — стрибнемо вниз, принаймні не дамо себе розіп’ясти, — нявчить Есмеральда.

Пусті балачки.

— А може, влаштувати переправу, як альпіністи? — озивається моя служниця Наталі.

— Це як? — допитуюся я: в такій халепі кожна думка може згодитись.

— Перекинути линву звідси до берега і спуститись всім по ній, — пояснює Роман.

Задум наче непоганий, але поки що не уявляю, як його можна здійснити.

Роман відчиняє велику залізну скриню, що висить на стіні. У ній — щось довжелезне і скручене, як змія.

— Це пожежний рукав, — пояснює Піфагор. Досить міцний і довгий — якраз те, що треба!

Роман розмотує рукав, робить на кінці зашморг, тоді, добряче розкрутивши, щосили закидає, націлюючись на один із димарів на березі.

Але рукав не долітає й до половини шляху.

— Потрібен дрон, — каже Роман. — Я мав один в лабораторії, та не подумав прихопити!

Що ж, коли так, професор майструє якусь насадку, схожу на вістря списа, і знов закидає рукав. Тепер він долітає далі, проте кидок не надто влучний — петля не чіпляється за димар.

На щастя, вогонь на сходовому майданчику не гасне і стримує брунатну орду.

Аж раптом я чую пронизливий пташиний крик — і впізнаю його.

Це «моя» соколиця — я поїла її яйця, а потім врятувала їй життя.

Приземлившись просто біля мене, вона шваркоче щось своєю мовою — певна річ, я нічогісінько не розумію.

Мабуть, Шампольйон таки її знайшов — і переконав летіти нам на підмогу. Але його самого тут немає, щоб перекладати.

І як пояснити цій пташці наш задум з переправою?

Зосередившись, я намагаюся передати їй думку.

Будь ласка, візьми цей кінець рукава і лети з ним до берега.

У відповідь соколиця лише хитає головою.

Наталі й собі швидко збагнула, як нам може стати у пригоді ця несподівана союзниця. Моя служниця вдається до універсальної мови жестів — пхає кінець рукава до рота, розмахує руками, наче крилами, відтак вказує на димар по той бік річки.

Соколиця похитує головою, навперемін зиркаючи очима зобабіч голови.

Наталі простягає їй кінець рукава.

Повагавшись, птаха нарешті хапає петлю в пазури й перелітає через річку. Підлетівши до потрібної будівлі, вона тріпоче крилами, щоб на декілька секунд завмерти у повітрі, тоді відпускає рукав, і він падає… біля димаря.

Халепа. З такою незграбою.

Та соколиця не відступає. По кількох невдалих спробах вона таки накидає петлю на димар. І ми не марнуємо часу.

Роман чіпляє до рукава дротяну петлю — таке собі поруччя.

Він випробовує нашу систему перший — і легко опиняється на даху з димарем. Переконавшись у надійності кріплення, дає знак іншим: тримаючись за імпровізоване поруччя, люди одне за одним переправляються через замерзлу річку, а перед тим до кожного в наплічник застрибує кілька котів.

Я — з Анджело, Піфагором та Есмеральдою — в рюкзаку моєї служниці.

Ми втекли саме вчасно: щури вже видерлись на дах і почали перегризати наш рятівний рукав.

І тільки останній людині не пощастило: зірвавшись, вона розбивається об кригу.

Як добре, що ми спускаємось одними з перших.

Пацюки розчаровано пищать.

Я повертаюся до соколиці.

Подумати лишень: нас урятувала птаха, з якою в нас все почалося з конфлікту. І наш приклад доводить, що співчуття таки дає плоди. Треба розвивати цей талант спілкування з іншими видами — поспівчувати, подати