Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

Він метеором упав в обійми Марії.

— Нестерпний ти! — дорікнула йому сестра. — Хіба ти не міг…

І, не знаючи, що мав би вчинити братик, просто поцілувала його. Потім ясноокий кирпань пройшов через руки інших черешняків. Лучія, Дан, Урсу, Віктор. Малий навіть не встиг спитати Віктора, коли той повернувся, бо Віктор випередив його:

— Тіку, ти не бачив у селі старого дуба, старого викривленого дуба?

— А навіщо вам дуб? — стрепенувся малий. — Він звалився ще за часів князювання Васіле Лупу.

— І від нього не залишилося нічого, геть нічогісінько? — перелякано спитала Лучія.

— На місці дуба стоїть церква. Збудована вона якраз на тому самому місці і зроблена за його виглядом. Он вона! На горбі, посеред села. А навіщо вам дуб? Я думав, ви скучили за мною чи за…

Тік помітив, як перемінилися на виду черешняки, як засвітилися дивним світлом їхні лиця. Що з ними таке?

— Урсу! — сказав Віктор. — Можна розбивати намети. Думаю, краще поставити їх якомога далі від села. А зараз, любий Тіку, і нам, і тобі багато є про що розповісти…

Вони розповідали про свої пригоди далеко за північ. І з хвилюванням чекали ранку, бо саме був восьмий місяць, а викривлена церква у Шойменах мала показати їм дорогу, якою вже сотні літ, мабуть, ніхто не ходив.

Розділ XV

1

Урсу розбудив друзів до схід сонця, як тільки засіріло. Черешняки поставили намети на березі потоку; вода в ньому холодна, мов крига, і здатна розбудити найбільшого сонька. Усі ще звечора погодилися, що в село до Кривої церкви підуть лише Віктор і Тік, а решта тим часом приготуються до походу.

Віктор з Тіком швидко подалися в село, щоб зустріти схід сонця біля церкви. Вони швидко промчали безлюдними вулицями й опинилися на високому горбі раніше, ніж із-за горизонту викотився червоний диск сонця. Побачивши отару горбів на заході, Віктор не втерпів:

— Знаєш, Тіку, якщо церква не точно на тому місці, де ріс дуб, і зроблена не за його виглядом, то нам навряд чи пощастить коли-небудь знайти той вхід.

— А це, Вікторе, важливо?

— Навіть дуже. Документ говорить, що нам треба йти туди, куди вкаже тінь викривленого дуба на світанку восьмого місяця. Тінь повинна показати на якусь вершину. Так і в тексті говориться: «За першою вершиною…» Тепер розумієш?

— Ти гадаєш, вона може вказати на іншу вершину?

— Саме цього я й боюся. Мабуть, викривлений стовбур дуба, тобто його тінь, дотягувалася до певної вершини, через яку, під якою чи крізь яку проходив князь у таємний хід. А коли церква збудована не точно на місці дуба, тінь її може нам показати на іншу вершину і… Ти розумієш?

Вікторові слова занепокоїли Тіка. Та коли малюк побачив, як поволі, ніби з-під землі викочується сонце, до нього повернувся бадьорий настрій.

— Я не вірю, Вікторе… Є ж легенда про дуба й про цю церкву на його місці…

— Саме це мене теж заспокоює… Церкву, мабуть, і збудували на місці дуба тільки для того, щоб вона показувала дорогу. Тому вона з викривленою банею. Легенда з неба не впала. Пильнуймо, Тіку… Сонце починає підніматися… Та-ак, а звідки ж подивитися на тінь? Про це ми й не подумали…

— У мене є ідея. Я вчора вилазив на дзвіницю. Знаєш, як звідти добре видно все навколо! Може, виберемося на дзвіницю?

Дзвіниця височіла якраз перед входом до церкви, за кілька метрів від неї. Вона була не дуже висока, так що тінь від церкви перекривала її власну тінь. Обидва хлопці швиденько піднялися на дзвіницю й зупинилися аж угорі біля слухового вікна. Тінь церкви простягалася до горбів. Коли провести пряму лінію від початку тіні, то вона впиралася в один з них.

— Третій зліва, Тіку!

— Отой, що з трьома деревами, які утворюють трикутник!

— Так, так. Почекаймо ще трішечки… Але нема ніякого смислу… Отже, ми повинні перейти через третій горб… Повертаймося!

Віктор і Тік залишили горба. Дорогою Віктор виповів малому свої сумніви:

— Я все-таки не розумію, як ми дійдемо від вершини до підніжжя крем’яної скелі. Від горба до гір, здається, чималий шмат шляху.

— Може, скеля перед горами, — припустив Тік.

— Може, й так, хоч я не дуже вірю. Одначе документ вимагає опиратися тільки на кілька дуже солідних орієнтирів… Тіку, любий мій, надвечір, коли пощастить, дійдемо до Замку двох хрестів, чи, як ви його назвали, до «Замку дівчини в білому»…

Лише тепер Тік наважився спитати Віктора, що той думає про цю дівчину. Одначе й сам відчув, що його слова пронизав острах:

— Ти що, Вікторе, думаєш про дівчину в білому?

Віктор відповів одразу, усміхаючись:

— Я думаю, вона в замку… Може, навіть саме в тій кімнаті, яка вказана в присланому нам плані…

— Але як вона опинилася в замку?

— Це загадка, Тіку…

— А ти не думаєш, що її полонили й замкнули у фортеці?

— Навіщо? Хто й навіщо полонив її і чому зачинив саме в замку?

— Ти не віриш, що вона полонена?

— Коли казати правду, Тіку, то не вірю, попри всі докази…

— А хіба вона не написала в листі, що її полонили? Ти ж і сам ніби не сумніваєшся в її посланні. А ця історія, про яку говорять в окрузі?.. Не могла ж вона з неба впасти…

— Справді… Я дечого не розумію, і те дещо викликає в мене багато роздумів… Іноді я майже переконаний, що їй загрожує велика небезпека, а іншого разу в мене буває таке враження, ніби все