Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

замилуванням і щирою любов’ю. — Ми не можемо, принаймні, я не можу так продовжувати. Єдине, що я хочу тобі сказати: що б ти про мене не думала, але я, як і раніше, дуже тебе люблю. Можливо, це звучить банально і фальшиво після всього, що трапилося за той час, поки ми не бачилися, але, я певен, ти й сама знаєш, що я кажу правду. Ми обоє розуміємо, що є людські цінності, що не вимірюються фізичною красою або сексуальним потягом. Якщо, скажімо, двоє чоловіків оцінюватимуть двох гарненьких жінок, то їхні думки будуть дуже різні. Тут є інші визначальні чинники: характер, порозуміння, єдність цілей і ідеалів, і...

— Справді? — крижаним тоном перервала Береніс. — І це все міняє? Можна забути про вірність, зрадити своїм обі­цянкам?

Напівпридушений спалах в її очах дав зрозуміти Ковпервуду, що з нею ці виверти ні до чого.

— Це справді все міняє, Беві. Як бачиш, я тут з тобою, чи не так? А десять днів назад, у Нью-Йорку...

— Так, знаю, — перервала його Береніс. — Ти залишив її, але спочатку чудесно провів з нею літо. Тепер вона тобі на­бридла, і ти згадав про Лондон, про свої плани, про те, що треба відновити свої позиції... — Презирлива усмішка скривила її гарний рот. — Але правда, Френку, немає потреби все це мені роз’ясняти. Я сама дуже схожа на тебе, — ти ж знаєш. Я можу пояснити що завгодно не гірше тебе, — різниця лише в тому, що я тобі багатьом зобов’язана і готова, мабуть, іти на деякі жертви, якщо я хочу зберегти те, що в мене є. Тож я маю бути більш обачною, ніж ти, набагато більш обачною. Або... — вона зупинилася й подивилася на Ковпервуда; у нього було таке відчуття, немов він одержав ляпаса.

— Але, Береніс, це правда. Я справді залишив її. Я повернувся до тебе. Я готовий усе пояснити, а можу й не пояснювати — як хочеш. Але одного я неодмінно хочу — щоб ти мене вибачила. Хочу помиритися і більше ніколи не розставатися з тобою. Ти можеш цьому не вірити, але я обіцяю: такого більше не станеться. Хіба ти цього не відчуваєш? Невже ти не допоможеш мені хоч почасти відновити наші колишні чесні й відкриті відносини? Подумай, чим ми були одне для одного! Я можу допомагати тобі, хочу й буду допомагати, незалежно від того, вирішиш ти порвати зі мною чи ні! Ти віриш мені, Беві?

Вони стояли під старими деревами на маленькій зеленій галявині поблизу Темзи, — подалі було видно низькі очеретяні покрівлі далекого сільця, із труб піднімався блакитний дим. Усе навкруги дихало миром і тишею. Але Ковпервуд не міг позбутися думки, що попри те, що він сказав все, що міг, був відвертий і намагався уникнути всього, що могло б провокувати, Береніс нічого не вибачила йому. Водночас він мимоволі порівнював її з іншими жінками в подібних обставинах, зокрема з Ейлін. Береніс не дулася, не плакала, не влаштовувала сцен. І однак — він також подумав, і це вперше в житті спало йому на думку, — жінка, що любить глибоко, по-справжньому, вона дутиметься, литиме сльози, влаштовуватиме сцени, не думаючи про те, наскільки шкодить самій собі, і все закінчується вибаченням і домовленістю.

З іншого боку, його стосункам із Береніс були притаманні якісь цінні риси, які не можна заперечувати, применшувати. Звичайно, він сам знецінив їх. І він миттєво став тем хитрим, проникливим, винахідливим і енергійним Ковпервудом, яким його звикли бачити фінансисти на засіданнях і під час ділових переговорів.

— Послухай мене, Беві! — твердо сказав він. — Приблизно двадцятого червня я відправився у справах до Балтимора...

І він розповів їй усе, що сталося потім. Як він повернувся до себе в номер пізно вночі. Як постукала Лорна. Усе. Він розповів, як вона захопила його своєю красою, де він бував з нею і як її розважав, як коментувала це преса. Він наполягав, шукаючи виправдання, на тому, що Лорна прямо зачарувала його — зовсім як у свій час Береніс. Він не збирався зраджувати Береніс. Це було щось, що найшло на нього, і для повної ясності він виклав їй теорію, на яку його наштовхнув досвід цього і колишніх його романів: чуттєвий потяг має в собі щось, що бере гору і над розумом, і над волею. Адже цього разу це підім’яло, відмело всі його настанови, яких він вирішив дотримуватися.

— Якщо бути чесним, — додав тут Ковпервуд, — мабуть, є тільки один спосіб уникнути подібного роду зривів: не зу­стрічатися із цікавими жінками. А це, звичайно, не завжди можливо.

— Так, звичайно, — сказала Береніс.

— Сама розумієш, — продовжував він, вирішивши довести розмову до кінця, — уже якщо стикаєшся з такою Лорною Меріс, то треба мати повний контроль над собою, аби уникнути її чар. Але для мене це надто висока вимога.

— Правда! — сказала Береніс. — Але я згодна: вона дійсно дуже гарна. Ну, а як ти дивишся на мої стосунки з іншими чоловіками? Ти згодний надати мені таку ж волю? — Вона допитливо подивилася на нього, і він відповів їй спокійним, твердим поглядом.

— Теоретично — так, — відповів він. — Адже я люблю тебе і тому повинен буду примиритися з цим і терпіти, поки стане сил, поки це буде необхідно для мене. А потім, мабуть, відпущу тебе, як і ти відпустила б мене, якби перестала любити. Але зараз я хочу знати, — після всього, що сталося, чи любиш ти мене, люба? Для мене це дуже важливо, тому що я, як і раніше, дуже люблю тебе.

— Що ж, Френку, ти ставиш мені питання, на яке я зараз нічого не можу відповісти, бо я і сама не знаю.

— Але ж ти бачиш, — не вгамовувався він, — це було просто скороминуще захоплення, інакше мене б тут не було. Я кажу про це не заради виправдання, а як про факт.

— Інакше кажучи, — сказала Береніс, — вона не приїхала тим самим пароплавом.

— Вона всю зиму танцює в Нью-Йорку. Про це можна прочитати в будь-якій американській газеті. Я повторюю, Беві, моє почуття до тебе не просто сильніше, це інше,