Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

з Ради, що я, як наречений Агнеси, тепер є її опікуном по смерті батька. Я ходив до Оздеміра, і він сказав, що я зможу посісти місце у Верховній Раді не раніше, ніж за місяць — мають пройти всі необхідні процедури. Він запевнив мене, що справа про вбивство нашого батька — це справа честі для всього міста. Її буде розслідувано максимально ретельно, і суд винесе об’єктивне рішення. Більше я нічого не знаю.

— Якщо це «справа честі» — то суд точно не може бути таємним!

Тео похитав головою.

— Едеку, в нашому місті багато речей відбувається не так, як повинно бути. Я вже нічому не здивуюся, особливо після появи концепції «блискавичного правосуддя».

— Це як?

— Коли провина обвинуваченого підкріплюється вагомими доказами, суд може винести рішення за день-два. Ніхто навіть отямитися не встигне. А якщо йдеться про зраду міста або злочин проти законної влади,— Тео скептично підібгав кут рота,— то вирок не підлягає оскарженню.

— А можна якось потрапити до Агнеси?

Тео спантеличено стиснув губи й почухав брову — зовсім як Федя, подумалося Данилові. Його «брат» і далі стежив за тим, як сяючі на сонці мідні й латунні «маніпулятори», порипуючи шестернями й попихкуючи парою, виповзають до старту. До них з Тео раптом підскочив хлопець з купою папірців і запитав, чи не бажають вони зробити ставку. Данило заперечливо похитав головою.

— В законний спосіб тебе до неї не пустять,— Тео простежив за букмекером, перейшов на польську й знизив тон.— Зазвичай наших ув’язнених засилають на копальні на північ Російської Імперії з правом повернутися, якщо виживуть, і тільки вигнанцям такого права не дають.

— Я чув, що Росія припинила приймати наших ув’язнених.

— Не звичайних ув’язнених — саме вигнанців! Оздемір почав виганяти мало не за косий погляд на його портрет, і росіяни розірвали договір. Гадаю, більшість вигнанців вирушила до Українського Королівства або до Малопольського Князівства, але найбільш злі та відчайдушні, ймовірно, сховалися десь у Нейтральній зоні. Звичайних же злодіїв, порушників патентів і вбивць доволі небагато, їх стережуть з потроєною пильністю до заслання в Сибір.

— Хіба не можна якось домовитися? — знизав плечима Данило.— Охорона навряд чи відмовиться заробити кілька золотих лео...

— Сумніваюся,— Тео схрестив руки на грудях.— В Агнеси дуже складна ситуація. Вона досі там, бо вони не знають, що з нею робити. За її долею стежить усе місто, адже вона — Яблонська. А містян ліпше зайвий раз не дратувати. Пам’ятаєш, як після...

— Не пам’ятаю.

— Так... Коли Август загинув під час вибуху в лабораторії, його похорон перетворився на марш протесту. Леобуржці вимагали розслідування. Але, як і смерть Олекси Чорного, цей вибух залишився загадкою. Отож, поки Рада роздумує, як вчинити з Агнесою, вони стерегтимуть її, мов зіницю ока.

Внизу почалося змагання — публіка на трибуні вибухнула радісними вигуками, винахідники, що вишикувалися уздовж доріжок, кричали й розмахували руками, вболіваючи за своїх «маніпуляторів». Один круглий, без коліс і «очей», завалився на бік і задимівся просто на старті.

— Допоможи мені потрапити до Агнеси.

Тео невідривно стежив за перегонами.

— Я не вважаю це вдалою ідеєю.

Натовп завирував: у лідери, поклацуючи, вирвався циліндр на шістьох кумедних ніжках-пружинах. За декілька секунд він уперся в червону стрічку на фініші й зупинився, трохи похитуючись із боку в бік. Народ шаленів: леобуржці з Робітничого району підкидали кашкети, панство з Аристократичного трусило ціпками, пані розмахували ажурними парасольками. Маніпуляторів-спринтерів покотили до п’єдесталу, і після нагородження їхнє місце посіли інші. Винахідники вишикувалися шерегою й підвезли свої винаходи до столиків з розкладеними деталями. Глядачі захоплено спостерігали, як механічні створіння на швидкість збирають годинник з розкиданих шестерень, циферблатів і стрілок. Дивно, але маніпулятори могли впоратися навіть з такою прецизійною роботою. Переможцем виявився той самий циліндр на пружинах. Його творець, юнак з вогненною чуприною і почервонілими від збентеження щоками, покотив його до п’єдесталу. Якийсь поважний вусань у неприродно довгому циліндрі тепер потискав переможцям руки й надягав на шию винахідників медалі, а діти, вислизнувши від батьків, підкрадалися до див техніки, тицяли пальцями в «очі»-коліщатка й гріли долоні на теплих блискучих боках.

— Мені зле на сонці...— примхливо скривилася Беата й торкнулася скронь.— Я вже відчуваю, як наближається мігрень...

Альберт підхопився й повів її до невеликого фонтанчика оддалік. Тео з Данилом рушили за ними й опинилися під скляним дахом біля стенду з різноманітними барометрами. Данило знічев’я почав роздивлятися їх: тут були і мініатюрні прилади, які можна було носити на ланцюжку в кишені жилета й самостійно передбачати погоду на день, і величезні — мабуть, для розміщення у дворі або у вітринах крамниць. На деяких навіть було коліщатко для того, щоб налаштуватися на певну територію, як пояснював продавець високому пану в дорогому чорному костюмі й циліндрі. Були тут і барометри, суміщені з годинником і вологоміром, з мідними прикрасами й тонкими блискучими візерунками — для леобурзьких модниць і модників.

Данило подумки повсякчас повертався до темної кам’яної твердині на горизонті. Тео підійшов до невеликої залізної коробки, що на вигляд трохи нагадувала кавовий автомат. Тут видавалися сигари. Данило рушив за ним.

— Ти ж знаєш: я однаково це зроблю,— сказав Данило, дивлячись, як Тео закидає в отвір для монет срібні левчики.— Допоможи бодай зв’язатися з тюремниками.

Його брат потягнув на себе важіль, і на піддон автомата випала сигара.

— Облиш цю ідею,— вимовив Тео, відкусивши кінчик сигари.— Розмову закінчено.

Всередині Данила наче щось вибухнуло. Тео відмовлявся йому допомагати не тому, що хотів уберегти. Він просто не вірив, що той може впоратися, тому вважав обговорення марним. Тео зневажав і ненавидів Едварда. Просто гидкий молодший братик, який був слабший, але завжди отримував значно більше уваги, ніж заслуговував. Данило пригадував це зі снів, що переслідували його напередодні приїзду в дядьків будинок,— і це були єдині спогади, які лишив йому Едвард. Комусь іншому, кого Тео вважав би спроможним урятувати Агнесу, він би допоміг, але не йому. Авжеж.

Але він — не Едвард. Усе змінилося. І Тео мусить це второпати.

«Брат» зібрався йти за Альбертом, але Данило схопив його за лікоть.

— Ні, ми договоримо,— твердо промовив він.— Я піду по неї, що б ти там собі не думав про мене. І я її витягну. Я зроблю це.

Тео здивовано подивився на власний лікоть, а потім звів погляд на Данилове обличчя. Десь глибоко в його темних