Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

class="book">Шольтена справді краще було б прибрати, але зовсім не так, як те зрозумів майор Вінклер. Проте й звинувачувати майора нема підстав. Розмова з ним велася до того, як прийшла думка заховати доктора десь поблизу, адже він ще може знадобитися для проведення експериментів «зомбі» з Крайніченком. До кінця розкрити майора поки що так і не вдалося, а попереду складна й відповідальна робота. Можливо, ще не раз доведеться вдаватися до препарату, який є тільки в Шольтена.

Так виникли Тіроль, Бад-Гастейн, фальшиві документи на ім'я фармацевта Казевіуса і старенький «рено». І треба ж було комусь устряти в цю простеньку операцію, щоб так все ускладнилося.

Генерал зняв трубку телефону.

— Майора Вінклера до мене!

Не встиг генерал покласти трубку на важілець апарата, як двері прочинились і до кабінету зайшов ставний молодий чоловік у цивільному. Привітався кивком голови і, не чекаючи запрошення, сів у крісло біля столу.

— З ким маю честь? — здивований безцеремонністю незваного гостя, запитав Керк. На зелене сукно столу лягла візитна картка.

— Гуго фон Глевіц, — уголос прочитав генерал, зразу згадавши мовчазного, похмурого, але сповненого статечності і затаєної зверхності професора фон Глевіца. Респектабельна зовнішність, розумні, зі сталевим блиском очі були і в сина, проте манера триматись зовсім інша.

— Радий знайомству, — промовив Керк. — Я добре знаю вашого батька, сестру… Мені довелося бувати у вашому домі на Терезієнштрассе. Правда, вас я бачу вперше, хоча з газет…

— У мене до вас, шановний генерале, кілька запитань, — урвав його Гуго. — Перше… Що ви можете сказати з приводу замаху на колишнього співробітника клініки мого батька, доктора Шольтена? Випадково ми стали свідками нападу на нього.

— Ви вважаєте, що то був замах?

— Так. Його машину обстріляли з автомата.

— Ваші свідчення ми візьмемо до уваги, — сказав генерал підводячись. Однак Гуго продовжував сидіти. Якусь мить він вагався, чи варто починати розмову, заради якої прийшов. Рішення прозондувати грунт у шефа баварської «Сі Ай Сі» він прийняв, не порадившись із Хорстом, на свій страх і ризик. Зараз він вже був глибоко переконаний, що гра варта свічок. Якщо Керк клюне на його наживку, можна вважати, що фірма забезпечила собі атмосферу найбільшого сприяння. Цей генерал змусить працювати на фірму всі підвладні йому секретні служби, а це для початку немало. Хорстові доведеться все пояснити пізніше.

— Власне, я прийшов до вас, шановний генерале, не за тим… Шольтен лише привід… Причина серйозніша. Думаю, справа, якою ми тепер займаємося з бароном, зацікавить і вас… — Гуго раптом показав генералові на стілець і сказав: — Сідайте. Багато часу я у вас не заберу.

Джіммі Керк слухняно сів. Йому було дивно, але він чомусь підкорився цьому зухвалому молодикові.

— Хочу запропонувати вам, шановний генерале, вельми вигідний контракт. У рік матимете не менше ста тисяч прибутку, а коли справи підуть успішно, одержите значно більше.

— Це що, хабар?! — скипів генерал.

— Ні, все цілком законно, — спокійно відповів Гуго.

— Сто тисяч на рік… — міркував уголос Керк. — За що ж ви збираєтесь мені їх подарувати? Коли це не хабар, то я маю їх заробити. Як?

— До часу ми домовилися тримати це в секреті, але які можуть бути таємниці від шефа розвідки… Ми створюємо фірму і запрошуємо вас стати одним з її фундаторів.

— Стривайте… Хто це ми і яку таку фірму?..

— Ми — це барон Торнау і компанія… До цієї компанії запрошуємо і вас. Матимете пакет акцій…

Джіммі Керку на віку доводилось бачити всяке, але щоб так відверто, не моргнувши оком, його купували… Вже поривався підвестися і показати цьому зухвальцеві на двері, проте знову щось його зупинило. Подумалось: що коли це сама фортуна усміхається до тебе білозубою усмішкою Гуго фон Глевіца? Він авантюрист природжений, це ясно, але ж у молодого барона Торнау вистачить капіталу одному започаткувати будь-яку фірму. До того ж за його спиною стоять Стінеси, Рокфеллери, і коли виявиться, що справа, якою займається барон, чогось варта, підтримку йому забезпечено…

Помітивши, що генерал вагається, Гуго сказав:

— Не поспішайте, подумайте над тим, що ми вам пропонуємо…

В голові у Керка закрутилась віхола. Слава чистого від бізнесу розвідника-професіонала гріла честолюбство, але не приносила грошей. За все життя він не спромігся зібрати ста тисяч на чорний день, а тут сто тисяч на рік… Гончак Хемфрі дивиться на нього зверхньо тільки тому, що набив мішок грошима, заробленими на крові солдатів, які вмирали з обох боків фронту, ковтаючи кулі, виплавлені з його металу. Зараз в Європі не тягнуть лише ті, хто не має звідки потягли. Айк жене награбоване пароплавами через Атлантику, Хемфрі вантажними літаками… А йому пливе до рук чистий бізнес… Не якась там афера, а пакет акцій нової фірми з річним прибутком… Ні, тут є над чим посушити голову. Що його чекає найближчим часом? Відставка… Відставний генерал без грошей годиться хіба що на писання мемуарів, але для нього й це стане можливим не скоро. Доведеться зачекати, поки постаріють секрети, поки справи, якими він зараз опікується, вже нікому не зможуть зашкодити…

Рипнули двері. На порозі виструнчився майор Вінклер. «Який ще дідько його приніс саме тепер?.. Ага, я, здається, сам його викликав…»

— Хвилинку, майоре… Я прийму вас, як тільки закінчу розмову…

Вінклер чітко повернувся, клацнув закаблуками і вийшов за двері.

Гуго кинув на Керка гострим оком і підвівся.

— Власне, розмову ми скінчили… Я завжди до ваших послуг, генерале… Здається, ми разом обідаємо у пана Кіртага в ресторані «Вотан», чи, може, ви передумали?

— Ні…

— От і добре. При бажанні розмову можна продовжити за обідом. До зустрічі, любий генерале… І ще одне: краще буде, коли про цю нашу розмову знатимемо тільки ми двоє.