Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

class="book">У полі зору бінокля опинився дощатий навіс, під яким кілька людей ховалися від дощу. Висока широкоплеча постать одного з них, прихована плащ-накидкою з чорної шкіри, була їй добре знайома.

— У вас рисячі очі, — похвалила вона Макса. — Це Гумбольдт, він живий і здоровий. Але, стривайте, а це ще хто? — Вона поправила різкість. — Дівчинка-блондинка і хлопець. Обоє не старші п’ятнадцяти-шістнадцяти років… Подумати тільки — він тягає за собою цілий дитячий садок!.. А ще темношкіра жінка і чоловік-європеєць…

— Чоловік? Дайте-но поглянути. — Макс припав до бінокля, а за хвилину захоплено закричав: — Чорт би мене забрав, та це ж Гаррі Босуелл власною персоною!

— Виходить, ми знайшли нашого хлопця?

Макс розсміявся.

— Живучий, як бур’ян. От так Гаррі!

— Вони поводяться зовсім не так, як належить бранцям, — зауважила Волкріс. — Мабуть, ми помилилися. Подивіться-но на невисокого індіанця поруч із Гумбольдтом. Як ви гадаєте, яке становище він посідає?

Макс знову припав до окуляра.

— Судячи з прикрас і величного зверхнього вигляду, це птах високого льоту. Вождь або жрець, або щось подібне. Навколо багато охоронців і слуг.

— І при цьому Гумбольдт поводиться з ним, як із нерозлучним другом… Нічого не розумію. У вас є припущення щодо того, чим вони всі там зайняті?

— Схоже, готуються до польоту, — сказав Макс. — Причому, судячи з погоди, навряд чи їм удасться відчалити сьогодні.

Волкріс швидко поглянула на небо. Гроза була вже зовсім близько. Дощ із кожною хвилиною ставав усе сильнішим, перетворюючись на зливу. Блискавки раз у раз краяли небосхил на всіх напрямках.

— Ви маєте рацію, — жінка змахнула дощові краплі з обличчя. — Треба гадати, старт планується на завтрашній ранок. Забираймося звідси — за півгодини тут буде справжнє пекло. Перечекаємо грозу й одразу ж повернемося. Тепер, коли ми знаємо, де вони, ми їх більше не проморгаємо…

На мить обличчя Волкріс прибрало холодного і презирливого виразу, і вона додала стиха:

— Чуєш, Карле Фрідріху? Тепер тобі від мене не втекти.

Частина 3
Сонячна королева
47

Вранці наступного дня дощ не перестав. Лило суцільною стіною, забарвлюючи весь світ у похмурі сірі тони.

Оскар понуро дивився на мокрий дерев’яний настил платформи. Всюди стояли калюжі, в яких відбивалися важкі рвані хмари. Монотонний шум дощу заповнював долину, поглинаючи решту звуків. Міські споруди, такі прекрасні при сонці, зараз виглядали як промоклі вівці, що тулилися до скель, сподіваючись кращої погоди.

Балон повітряного судна також був просочений вологою. Вода струмувала по його поверхні, збиралася в середній частині палуби і стікала через клюзи в бортових огорожах.

Небо, здавалося, і не думало вияснюватися. Шарлотта, Еліза і Босуелл стояли під навісом у кормовій частині корабля, неподалік від штурманського містка, дивлячись на дощові струмені. Всі були занурені в думки про те, що принесе їм сьогоднішній день.

Гумбольдт, проте, перебував у чудовому настрої, дарма, що всю минулу ніч не заснув і на хвильку. Чимала посудина, заповнена по самі вінця рідким хлором під тиском вісім атмосфер, стояла на носі корабля. Крім того, була виготовлена невелика партія метальних снарядів — майже таких самих, як той, що вони використали вчора в Кам’яній фортеці. Ці снаряди призначалися на крайній випадок — якщо доведеться заглибитися в підземні печери й розколини.

Гумбольдтів план полягав у тому, щоб за допомогою невеликого заряду вибухової речовини підірвати посудину у верхніх штольнях. Рідкий хлор зразу перетвориться на газоподібний, а що він важчий за повітря, то відразу почне проникати в глиб підземних лабіринтів, у яких гніздяться жахливі комахи. Частина з них кинеться рятуватися через бічні ходи — але в цьому й полягала мета вченого. За його словами, він абсолютно не бажав повністю знищувати цих, як він висловився, «надзвичайно цікавих істот», а лише вигнати їх з околиць міста. Безперечно, багато хто загине, але популяція в цілому виживе і створить гніздо десь у глухому віддаленому місці.

Нарешті, надивившись на сумні фізіономії навколо, Гумбольдт вигукнув:

— Нічого хнюпити носа, друзі! Дощ? Чудово! Нічого кращого просто бути не може.

— Це ж чому? — поцікавився Босуелл, піднімаючи комір своєї вельветової куртки і засовуючи змерзлі руки якнайглибше в кишені.

— Газоподібний хлор і вода легко взаємодіють, утворюючи так звану «хлорну воду». При цьому газ зв’язується і перетворюється на хлористий водень, набагато менш небезпечний. Тож коли під час нашої операції частина хлору з якоїсь причини вирветься назовні, то він не впаде на місто отруйною хмарою, а прореагує з дощовою водою і просто стече схилами ущелини вниз. Отже цей дощ — справжній подарунок небес.

— Гарний подарунок! — пробурчав Оскар, спідлоба поглядаючи на каламутні небеса.

— Дядько має рацію, — втрутилася Шарлотта. — Нічого журитися. Скоро ми покажемо цим тварюкам, хто господар у долині. І взагалі — коли вже хто і має розводити рюми, то це я. Кому, зрештою, випала честь загинути в бою з Королевою Нижнього світу? І якщо я твердо впевнена в нашій перемозі, то вам і поготів треба вірити.

— Хотів би я бути таким самим оптимістом, — сказав Оскар. — Але ти взагалі замислювалася над тим, що ми збираємося зробити? Хіба це не божевілля — уп’ятьох затівати війну з цілою армією комах-убивць? І це при тому, що війна з «підземними» триває вже понад тисячу років, а ворог як і раніше такий могутній, що тримає в страху цілу цивілізацію! Це не тільки самовпевнено, але й безглуздо, незважаючи на те, що Гумбольдт твердо вірить у свою «зброю відплати».

— Я звикла довіряти дядькові, — з докором сказала Шарлотта. — Він завжди знає, що робить, і зараз він покладається на нас.