Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Нарешті вчений випростався і заявив:

— Схоже, ми свого домоглися. Бачите судорожно розширені трахеї? Хлор для цих істот — майже миттєва смерть. А коли використовувати його в тісному замкнутому просторі, наприклад, у штольні або підземній галереї, дія його у багато разів посилиться. Я вважаю, що тепер нам удасться раз і назавжди покінчити з цими тварюками — правда, за умови, що до завтрашнього ранку у нас у розпорядженні буде достатній запас хлору.

— До завтрашнього ранку? — Шарлотта раптом відчула, як невиразне передчуття крижаною рукою стискає її серце. — Навіщо такий поспіх? Хіба не можна зробити це трохи пізніше?

Гумбольдт похитав головою.

— Зволікати не можна. Сьогоднішня атака «підземних» показала, які небезпечні і непередбачувані ці істоти. А в місті повно ємностей з воднем, і досить іскри, щоб воно все провалилося в пекло. Ми повинні завдати превентивного удару, не давши їм зібрати сили! — На обличчі вченого відбилася сувора рішучість. — Я зараз же йду до лабораторії, щоб зайнятися справою…

— А ми? — запитав Оскар. — Що нам робити весь цей час?

— Ви всі втомилися. І краще, що ви сьогодні можете зробити, — набратися сил і одіспатися. Завтра нас чекає нелегкий день. Ходімо, Юпане, — звернувся він до жерця. — Хай «Хуракан» знову доправить нас до лабораторії Хуаскара, де ми візьмемося за підготовку належного прийому для Королеви Нижнього світу.

На величезній висоті над містом, немов кондор, що видивляється здобич, ширяло одне-єдине повітряне судно — легкий сторожовий корабель.

Волкріс Стоун стояла на містку біля поручнів, стурбовано вдивляючись в обрій. Із-за гір виповзали похмурі хмари, на тлі яких час від часу спалахували зірниці. Грозовий фронт наближався стрімко, захоплюючи все небо.

Ніч буде незатишна, це цілком ясно. Їм із Максом треба терміново знайти якесь затишненьке місце, де можна було б пришвартувати корабель і перечекати грозу. Найкращим виходом було б спуститися вниз, у долину. Головний удар негоди припаде на верхню і середню частину ущелини.

— Як ваша нога, Вол?

Підборіддя і щоки колись лощеного співробітника «Ґлобал Експлорер» укривала колюча триденна щетина. Його сорочка і штани були брудні, а черевики обідрані і пошкрябані. Попри це, виглядав він цілком задоволеним життям. Ніякого порівняння з тим Максом Пеппером, якого вона вперше побачила в Сан-Франциско! Можна тільки уявити, що сказала б його дружина, побачивши свого благовірного в цю хвилину!..

— Нога? — відгукнулася Волкріс. — Не варто навіть згадувати про цю подряпину. Думаю, отрута цієї тварюки завадила розвинутися серйозному запаленню. Було страшенно боляче, але краще так, ніж повторно розрізати і чистити рану.

Макс прикусив губу.

— Не переживайте, Пеппере, — жінка коротко поглянула на нього. — Ви чудово впоралися. Ще два місяці такого життя, і з вас вийшов би чудовий напарник.

— Як ви гадаєте, довго нам ще тут гойдатися? — запитав він. — Нас можуть помітити інші кораблі. Це всього лише питання часу.

— У місті не до нас, — заперечила Волкріс. — Більшість повітряних суден задіяні на відновленні зруйнованих споруд. Вторгнення тварюк не минулося для тубільців марно, і ще довго у них буде сила-силенна справ.

— Іноді у мене виникає сумнів — а чи живі взагалі Гумбольдт і його супутники, — зауважив редактор. — Інакше ми б їх давним-давно знайшли. Місто не таке вже й велике.

— Почасти ви маєте рацію, — погодилася Волкріс. — Шанси знайти їх тануть із кожним днем. — Вона відкинула назад своє прекрасне руде волосся і закрутила його вузлом на потилиці. — Навіть я починаю сумніватися. Єдина надія — що їх тримають в ув’язненні. Але з’ясувати, чи це так, і де міститься в’язниця, дуже важко.

— І що ж далі? Проникнути до міста — надто вже ризиковано.

Прихопивши бінокль, Волкріс стала поряд із Максом.

— Поки продовжимо вахту, описуючи кола навколо міста. Якщо протягом найближчих днів нічого не виявимо, подумаємо, як бути далі. Згодні?

— Згоден, — відповів Пеппер із широкою усмішкою.

Волкріс помітила особливий блиск у його очах. Це їй було добре знайомо. Подібний блиск з’являвся в очах багатьох чоловіків, з якими їй доводилося мати справу, і вона чудово знала, що він означає.

За півгодини впали перші краплі зливи. З півночі виразно доносилися глухий гуркіт грому. Час було спускатися углиб долини, щоб там у безпеці перечекати негоду.

Макс почав зниження по широкій дузі, тим часом Волкріс, сидячи на палубі, давала лад своїй зброї, що надійно служила їй уже досить давно.

Очікування завжди було для неї найважчим випробуванням. Незважаючи на те що вона була досвідченим професіоналом, Волкріс терпіти не могла, коли їй доручали стежити за кимось. Багатогодинна нерухомість і бездіяльність виводили її з себе.

Вона вже почала загортати у промащену тканину дротики й сюрікени, коли позаду пролунав Максів голос:

— Ідіть сюди, Вол, ви повинні на це поглянути! Вона обернулася: редактор, стоячи біля штурвала, спостерігав у бінокль за схилом ущелини.

— Що там таке?

— Та йдіть-но швидше! Мені здається, я дещо знайшов.

Голос його дзвенів, і вона відчула, що це справді важливо. За лічені секунди її спорядження було упаковане, і жінка схопилася на ноги.

— Дивіться: там, унизу, на невеликій посадочній платформі. Поряд із будинком із золотою банею. Бачите?

Вона взяла бінокль, оглянула причальну зону і нарешті знайшла місце, про яке говорив Макс. Через дощ видимість була поганенька. На платформі стояло вантажне судно середньої величини з хвилеподібним малюнком на зовнішній обшивці. Таких тут траплялося чимало. Носії квапливо заносили на борт солідних розмірів ящики.

— Правіше від будинку, — підказав Макс.