Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

їхали на конях і возах, коні тягли гармати. Партизанів було багато, не менше тисячі. Це був рейд партизанського з’єднання Ковпака.

Враз інший звук змусив хлопців обернутися. Ґрунтовою дорогою, що пролягла між хлопцями і рідним селом, гуркотіла колона німецької техніки. Танки, танкетки, бронетранспортери рухалися у протилежний бік, на схід.

Від несподіванки камінецькі хлопці аж присіли. Вони виявилися на відкритому вигоні поміж двох озброєних колон. Якщо у когось не витримають нерви, хлопцям не врятуватися.

Але нерви не здали ні у кого. Обидві колони розминулися: червоні партизани пішли у Польщу, а німці на Східний фронт.

Як тільки все заспокоїлося, хлопчаки зігнали череду і погнали її додому, де за них вже почали переживати.

Серпень 1944-го

Сонце ще не встигло розігнати останню темряву, позаганяло її у закутки, коли у вікно крайньої хати присілка обережно постукали. Теодор Засмужний прокинувся одразу.

– Михайле! – покликав він сина.

За мить з сусідньої кімнати з’явилася темна постать.

– Хтось прийшов.

Син підійшов до вікна. Через шибку він побачив невиразні обриси людини.

– Господарю! Відчиніть!

Михайло запитливо подивився на батька. Той порухав великі білі вуса, щось міркуючи.

– Вийди, подивись, хто такі.

Михайло накинув на сорочку кабат, вийшов у сіни, відкрив двері. Перед ним стояли двоє озброєних людей у військовій формі. До якої армії вони належали, він не розпізнав. Зате помітив, що за рогом будинку стояли ще двоє.

– Москалі в селі є? – запитав один.

– Зараз немає, – відповів Михайло. – Вчора були, але кудись поїхали.

– А в інших селах? У Пирятині?

– Не знаю. Вони весь час змінюються.

– Нам би перебути до ночі, – благально сказав прибулий.

За спиною Михайла виник батько.

– Треба – переховаємо! – сказав він. – Скільки вас?

– П’ятеро.

– Михайле, відведи їх у криївку. Ви посидьте там трохи, потім зваримо обід – поїсте.

– Дякую, дядьку! – сказав військовий і, кивнувши іншим, попрямував за Михайлом.

Той підійшов до стодоли, обійшов її з півночі. Там був прилаштований невеликий навіс, де від негоди ховали нарубані дрова. Михайло відкинув кілька полін, намацав ледь помітне кільце і, схопивши його рукою, підняв невелику ляду, під якою чорнів отвір.

– Лізьте! – тільки і сказав Михайло.

Всі п’ятеро один за одним невеличкою драбиною спустилися у невелике приміщення. Криївка, з усього видно, розрахована була на двох, максимум трьох. Але несподівані гості не скаржилися – не час для зручностей.

Михайло закрив за ними люк, накидав зверху полін і повернувся до батька. Він нічого не сказав, лише важко зітхнув.

Звичайно, у такий час всі ще спали, але цього разу було не до сну. Батько вже не лягав, натомість розбудив жінку й невістку.

– Розтопіть піч! – наказав він. – Ганно! – звернувся до невістки: – Заміси на хліб, а ти (до жінки) видій корову.

– Тільки спочатку нагодую Марійку, – сказала Ганна.

Всі розійшлися виконувати свою роботу, а старий повагом обійшов господарство, перевірив криївку, підняв із землі декілька полін і повернувся до кухні. Там весело палав вогонь. Пелагея дістала з-під лави відро, налила трішки води і зібралася йти до стайні.

– Скільки їх там? – запитала вона чоловіка.

– П’ятеро.

– Ох, Теодоре, як я боюся!

– Не треба, – відказав він. – Москалів у селі немає, а вночі вони підуть.

– Господи, поможи нам! – тільки і сказала вона.

Невдовзі прокинувся одинадцятирічний Федя. Він смішно протер очі, став посеред кухні.

– Зголоднів, онучку? – ласкаво запитав дід. – А їсти ще немає!

– Зовсім? – розгублено запитав той.

– Візьми ось окраєць, а молоко баба зараз принесе.

Хлопець схопив запропонований хліб і вибіг на двір. Там зіткнувся з бабою, що поверталася з повним відром свіжого молока. Він не став чекати, поки йому наллють, надпив просто з відра і, кинувши «Я побіг!», вибіг на вулицю до невеличкого ставка, де ще вчора домовилися з хлопчаками наловити раків.

Тим часом Ганна процідила молоко, налила повний збанок, подала чоловікові разом з останнім буханцем хліба.

– На перший раз вистачить, – сказала.

Але не встиг Михайло вийти у двір, як у кухню влетів радісний син.

– Тату! – крикнув він з порога. – Танки!

З несподіванки Михайло заледве не випустив глек з молоком. Він злякано подивився на родину.

Мати перехрестилася, жінка побіліла. У цей момент, коли, здавалося, час зупинився, батько не втратив голови.

– Спокійно! – сказав він. – Може, обійдеться!

Не обійшлося. Колона танків зупинилася вздовж паркану, який оточував господарство, навпроти воріт загальмував «студебекер», поруч – крита вантажівка з червоним хрестом на брезенті. Зі «студебекера» зіскочив моложавий полковник і в супроводі ще одного офіцера й солдата зі зброєю напоготові впевнено попрямував до будинку.

– Господарю, будинок великий? – запитав він старого Теодора.

– Як у всіх, – розвів той руками.

– Перебирайтесь кудись до сусідів; тут буде штаб, – безапеляційно сказав полковник.

– Та куди ж ми шестеро підемо?

– Тут буде штаб, – повторив офіцер і, обернувшись, махнув рукою.

Із санітарної машини на землю зіскочила молода жінка у білому на військову форму халаті і почала давати розпорядження. Задній борт відкрився, і дужі санітари опустили на землю перші носилки.

Інший офіцер, що супроводжував полковника, пройшовся кімнатами і, показавши на велике приміщення, що слугувало коморою, сказав санітарам:

– Тут!

Старий Теодор спостерігав, як хазяйнують зайди у його будинку, але не сказав нічого, лише кивнув домочадцям: «Ходімо!» Ганна взяла немовля на руки і зібралася вже йти, як її зупинив офіцер.

– Ти залишишся! – сказав він. – Допомагатимеш у господарській частині.

Коли Михайло спробував протестувати, полковник, який обдумував щось своє, спокійно сказав:

– Та заспокойся! Твоя жінка допомагатиме доглядати за пораненими. Увечері ми її відпустимо.

– Потрібна гаряча вода, – голосно сказала лікар. – Де тут дрова, щоб можна було нагріти багато води?

– За стодолою, – впалим голосом сказала Ганна.

– Тоді принеси. Лавров!

Поруч виник молодий солдат з білою пов’язкою на рукаві.

– Піди з нею. Принеси дров.

На неслухняних ногах Ганна йшла в супроводі санітара за стодолу. Тільки б не виказати себе, стукала у скроні тривожна думка.

– Ось дрова! – показала вона на підвіс.

– Цього вистачить! – зрадів солдат і, ставши на місце, де повинен бути люк, наклав собі на руку цілий оберемок полін. – Чого стоїш? Бери і ти!

– Я зараз, – заметушилася Ганна. – Ви йдіть, я за вами.

– Не затримуйся. Роботи – сила-силенна.

Коли солдат зник за стодолою, Ганна ще раз огляділася, ногою відкинула декілька полін, підняла люк. З темряви на неї дивилися тривожні очі.

– Тут москалі, – тихо сказала вона. – Багато. Нас виселили. Ви сидіть тихо.

– Нам би води, – благально попросив старший.

– Спробую принести. А ви сидіть тихо, а то нас усіх постріляють.

– Що ти там застрягла? – почувся грубий голос.

– Іду