Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

дозволяють випхати із себе кілька примовок, недостатньо, щоб вона була вартою списку, як зараз, так і в будь-який час. Алоша взагалі мала рацію стосовно того, що сталося із Сарканом, — він оглянув мене знизу вгору і навспак. — Ви вже даруйте на слові, але на колір і смак товариш не всяк.

Я була принижена та зла, а боялася навіть більше, ніж злилася: наскільки мені було відомо, суд міг розпочатися вранці. Я тяжко вдихнула під твердою хваткою китового вуса корсетів, відіпхнула свій стілець назад і встала, а під спідницями тупнула ногою об землю та промовила:

— Фулмія.

Моя п’ята вдарилась об камінь; цей удар продзвенів мною та вийшов з мене, повернувшись, на хвилі чарів. Замок довкола нас задрижав, наче сплячий велетень; від цього дрожу коштовні камені, що висіли на люстрі в нас над головами, тихенько задзеленькали один об одного, а з полиць полетіли книжки.

Раґосток зірвався на ноги; при цьому його стілець перекинувся, а обруч із дзенькотом випав з його рук на стіл. Отець Балло пильно обдивився кутки кімнати, приголом­шено кліпаючи від спантеличення, а тоді перевів свій подив на мене, ніби тут неодмінно мало бути якесь інше пояснення. Я стояла, обхопивши себе руками. Досі тремтячи з голови до п’ят і задихаючись, сказала:

— Цих чарів достатньо для того, щоб занести мене до списку? Чи ви хочете побачити більше?

Вони витріщилися на мене, і в тиші я почула крики зовні, у дворі, та ще біг чиїхось ніг. Усередину заглядали вартові, які тримали руки на руків’ях мечів, і я усвідомила, що тільки-но струснула замок короля у місті короля, та ще й накричала на верховних чаклунів країни.

Зрештою вони таки занесли мене до списку. Король запросив пояснення землетрусу, і йому сказали, що в цьому винна я; після того вони не могли також спокійно сказати, що з мене не бозна-яка відьма. Та їх це не надто радувало. Раґосток, здавалось, образився достатньо, щоб дійти до озлобленості, що, на мою думку, було нерозумним: це ж він мене ображав. Алоша ставилася до мене навіть із більшою підозріливістю, неначе гадала, ніби я ховала свою силу задля якогось підступу, а отцеві Балло просто не подобалося, що йому потрібно було визнати мене у зв’язку з тим, що я не вписуюся в його досвід. Він не був жорстоким, але вирізнявся не меншою, ніж у Саркана, жагою до пояснень, при цьому аж ніяк не відзначаючись його готовністю до поступок. Якщо Балло не міг знайти цього у книжці, це означало, що такого не може бути, а якщо він знаходив це у трьох книжках, це означало, що це — щира правда. Лише Сокіл усміхався мені, дратуючи отим виразом таємної втіхи, а я цілком могла б обійтися без його усмішок.

Мені довелося зустрітися з ними в бібліотеці знову наступного ж ранку для церемонії іменування. З ними чотирма поряд я почувалася самотніше, ніж тими першими днями у Драконовій вежі, відрізана від усього, що я знала. Відчувати, що ніхто з них мені не друг і навіть не бажає мені нічого доброго, було гірше, ніж бути самій. Якби в мене влучила блискавка, їм би стало легше чи принаймні не було сумно. Та я була рішуче налаштована цим не перейматися: насправді мало значення одне — можливість говорити на захист Касі. Тепер я вже знала, що більше ніхто тут не задумався про неї ні на мить: вона не мала значення.

Саме іменування видавалося подібнішим до чергового іспиту, ніж до церемонії. Мене підвели до робочого столу, на ньому поставили миску води, три тарілочки різних порошків червоного, жовтого й синього кольору, свічку та залізний дзвоник, обписаний золотими літерами. Отець Балло наклав іменувальне заклинання на аркуш пергаменту переді мною; замовляння складалося з дев’яти довгих заплутаних слів із детальними поясненнями, у яких містилися точні вказівки щодо вимови кожного складу й того, як слід наголошувати кожне слово.

Я пробурмотіла його про себе, намагаючись відчути важливі склади, та вони непорушно засіли в мене на язиці: воно просто не хотіло розкладатися.

— Ну? — нетерпляче сказав Раґосток.

Я сяк-так, незграбно, ламаючи язика, вимовила все заклинання та почала класти порошок у воду, по дрібці то тут, то там. Чари заклинання збиралися повільно й ліниво. Я зробила з води місиво з брунатним відтінком, просипала кожен з трьох порошків собі на спідниці й нарешті покинула спроби щось покращити. Я запалила порошок, вдивилась у хмару диму та навпомацки знайшла дзвоник.

Тоді я відпустила чари, і дзвоник зазвучав у мене в руці довгою глибокою нотою, що здавалася дивною для такої маленької речі; то неначе звучав великий церковний дзвін у соборі, який щоранку лунав над містом до заутрені, його звук наповнював собою кімнату. Метал гудів у мене під пальцями, і я поклала його та вичікувально роззирнулася, проте ім’я не написалося на пергаменті та не проявилося вогненними літерами чи взагалі будь-де.

Усі чаклуни мали невдоволений вигляд, хоча нарешті й не через мене; отець Балло з певним роздратуванням сказав Алоші:

— Це мало бути жартом?

Вона супилася; потягнулася до дзвоника, взяла його й перевернула — усередині нього зовсім не було бовкала. Вони всі витріщились на нього, а я на них.

— Звідки прийде ім’я? — запитала я.

— Його мав продзвеніти дзвоник, — коротко сказала Алоша. Вона поклала його; він знову тихенько дзенькнув відлунням тієї глибокої ноти, і вона зі злістю на нього поглянула.

Опісля ніхто не знав, що зі мною робити. По тому, як усі вони якусь мить постояли у тиші, тим часом як отець Балло патякав щось про неправильність, Сокіл — він і досі видавався рішучо налаштованим потішитися з усього, що пов’язане зі мною, — безтурботно промовив:

— Можливо, наша нова відьма має обрати собі ім’я сама.

Раґосток відповів:

— Гадаю, буде доречніше, якщо ім’я їй оберемо ми.

Я була надто розумною, щоб дозволити йому зіграти якусь роль у виборі імені для мене: звісно, я зрештою стану «Поросям» або «Черв’яком». Але це все так чи інак видавалося мені неправильним. Я погодилася на цей складний танок, але раптом усвідомила, що не хочу міняти своє ім’я на нове, за яким постійно тягнутимуться чари, не більше, ніж хотіла бути у цій чудній сукні з її довгим шлейфом, який волочився та збирав бруд у коридорах. Я глибоко вдихнула і сказала:

— В імені, яке вже в мене є, немає нічого неправильного.

Тож мене представили двору як Аґнєшку з Дверніка.

Я почасти пошкодувала про свою відмову під час представлення. Раґосток сказав мені, гадаю, для того, аби побути нестерпним, що церемонія буде лиш дрібничкою та що король має небагато зайвого часу на такі події, коли вони відбувалися не у відповідний сезон. Судячи з усього, зазвичай нових чаклунів