Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

в цей мент оживають у хащах лісові духи, а в камінні духи камінні, трава для нього ставала живою, і живою була смеречина. Глибоко під ним, у скелях, спали запечатані легіні, груди їхні здіймалися й опускалися; кидри-княгині у хащах починали світитися тим-таки синюватим сріблом, поступово набуваючи жіночої плоті,— мерехтіла вона, сяяла й чарувала. Ясним золотом подзенькували гірські потічки, чиста їхня вода вилискувала під сонцем; ось вона, справжня пісня, думав він, світ оцей дивно змінює. Ці слова не сам він вигадав, сказала йому їх Марія, і він, дивлячись на неї ледве не побожно, просив, щоб і його навчила вона так співати. Сестра сміялася, он вони — потічки гірські, любо так ставало йому на серці, оксамитний і ніжний голос заспокоював його, як мале дитя, а палець притулявся до вуст: «їх не вивчити всі, Осипку, їх як дерев на горах!..» — «Але ж ви,— спалахував, як вогонь, хлопець,— ви їх знаєте!» Вона сміялася ще лагідніше і ще сердечніше пригортала до себе. «До мене, Осипку,— шепотіла тихо,— приходять чарівники з гір. Це судільниці таке мені присудили, вони мене і вчать...» Лукаво звела горішню губу й дивилася з усміхом на нього. Завмирав і відчував жах: «Це правда, сестрице?» — «Атож!» — сміялася сестра...

— Так ти зажурився, що мені аж бійно!— сказала, входячи до їдальні, мати.

В світлій одежі вона виглядала чудово, очі її промінилися, і він мимоволі зачарувався.

— Думаю за Марічку, мамо,— сказав покірливо.

— Десь за кілька день побачитеся,— відказала мати.— Вона теж чекає на тебе — доля її, може, в божих уже руках!..

— Хочеш так швидко від’їздити?— спитав батько, заходячи.

— Ніколи розгулювати!— коротко зауважила мати.

— Ах, Анничко!— скривився батько.— Ти знову за своє... Невже ти гадаєш...

— Я нічого не гадаю,— сказала мати, на її вустах все ще промінилася ясна всмішка. Батько засопів, почервонів, але стримався. Осип глянув на нього зизом. Серце його гупало в грудях сповільнено, загайно.

— Ну то як, синку?

— Я дуже хочу їхати!— сказав він гарячим, навіть схвильованим шепотом.

— Ти так радієш,— сухо озвався батько,— наче тобі тут, зі мною, було зле...

Вони зирнули один на одного, і Осип аж дихання спинив. Між ними лягла незмірна порожнеча, ширшала вона й ширшала — поле безмежне, покрите снігом. Стоять один по один, а другий по другий бік, пороша легка віється, і сухий вітер на хвості танцює. Немає на тому полі жодної стежки і жодного струмка. Осип набрякав незрозумілим собі роздразненням, але хотів погасити його — завтра чекає ж мандрівка в гори, люба сестра і сотні її казок та пісень. «Ти завжди не любив материних дітей,— думав він про батька.— Ти не любив і її...»

Батько, однак, не дивився на сина, присунувся до столу й вихилив келишок рому.

— Я виявився далекоглядний,— сказав він, присьорбуючи юшку.— Добре, що послухався пана Краля. Той порадив цілком добре. На мандаторстві[3] уже не всидиш, що не кажи — все це в минулому.

Він говорив по-польському, ковтав юшку, а натомість, викидав слова.

Осип неспокійно завовтузився на стільці.

— Як ти себе ведеш за столом?— звів батько брову.

Осип промовчав. «Ще один день, — думав він, — всього тільки день!»

— Звісно, робота поліційного судді й помічного референта — це абищо,— продовжував батько,— але треба задовольнятись і цим. Хочу скласти іспит і тоді буду допущений до ведення грунтових книг при магістраті. То теж невелика честь, але при моїм становищі...

Він звів голову над тарілкою, й Осип побачив, які холодні в нього очі. Дивно було слухати ці речі: іспит і батько — це так не з’єднувалося!

— Треба подумати і про Юзя!— сказав батько, присьорбуючи.— Його табель непоганий, але й не блискучий. Після обіду, Юзю, покажемо матері табель. Я вже ламаю голову, куди його прилаштувати.

— Буде ще час,— мовила мати.— Поки що забираю його з собою. Хай від’їсться й подише добрим повітрям.

Батько примружився.

— Я нічого не маю проти,— сказав він.— Але ти, Анничко, сказала це таким тоном, наче він тут зі мною сидів голодний.

— А сидів!— раптом скочив Осип, обличчя його покрилося червоними плямами.— Мені було тут так нудно!

Батькові брови стояли сторч. Очі його запалали.

— Ти ведеш себе негречно,— прорипів він зимно.— Геть з-за столу! Доїси на кухні! І добре затям: нудно й голодно — далеко не те саме!

Осип поплентався з їдальні. Щоки його горіли: спалах був недоречний. Але відтоді, як мати переступила цей поріг, він наче сам не свій. Зрозумів: ще мент, і він розплачеться. Тілом його вже прокочувалися спазми, горло стисла судома. Побіг, вдаривши долонями двері, а коли вскочив у свою кімнату, ридання таки вирвалось із нього. Впав на постіль, і гострі, гарячі сльози сипнули йому з очей. Дивився крізь ті сльози на вікно, на шматок неба в ньому, на блідо-кучеряву хмару і знову побачив у тих хмарах зарис блідого дівочого обличчя, яке співало для світу чарівну колискову.

2

Поснідали похапцем, майже не розмовляючи. Батько поспішав на службу, а мати вже жила клопотами, які чекали її в Путилові. В неї були червоні очі, мабуть, плакала вночі, й