Панас Мирний - Повiя

розносилося широкою течiєю друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку - нелюба служба, що годувала його хлiбом, гасила дух; з другого - книжки, розумова розмова з молодим товариством пiднiмала його угору. Та натура його не була мiцна, завзята; вiн був не з тих, що, раз забивши що в голову, довiку тому слугують, готовi стати проти всього свiту за те, що вони думають, у що вони вiрять; то люди зброї, то - отамання завзяття! Вiн не той був. Його натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не забитися; щоб i кози були ситi, i сiно цiле. Йому хотiлося, щоб i на службi були такi порядки i таке товаришування, як мiж гiмназистами. А як сього немає - що ти зробиш? Не лiзти ж одному проти всiх?! Вiн мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за ворога - їм вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!

Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою. Йому любi були спiви, танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч мiж старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насмiхався над тими спiвами, над тими танцями. Вiн був балакучий i любив пореготатися. Отаке життя на двi половини, таке слугування тому й другому робили його спритним, нiбито єхидним. Чим вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а вiн що таке, щоб йому не хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його - як раз плюнути… батько-матка бiднi… Як хоч, а рiчку, кажуть, перескоч… Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. I то раз лихо висiло на волосинi над його головою.

Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед собою стежки, нiхто ще її нi разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб iти вперед, їм хотiлося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боцi треба йти до бою, на другому - силу вистачати… Народилося зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З народною волею народилася i любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свiй стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi - з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його працi тяжкiй, забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його сiм'ї, у його радощахгорi… Пiсня, казка, приказка, мов тi мурованi склепи-схованки, багато ховали у собi його слiз, його таємних надiй, думок. Добре б було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати - то б була книжка великого життя, великого горя… Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пiснi вiд слуги своєї хазяйки i припоручив збiрниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого - всi бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освiтити, розбити, розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки села, а часом i хати заможних городян… Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний. Вiн побачив, що то вже справжнє дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на вечiрнi збори. Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не бачитиме, де вiн буває i що поробляє. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й дiло яке зробили, а старi вже ославили їх як заговорщицькi збори, де проповiдувалося, що бога немає i старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого З учителiв позабирали, позасилали. Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав, що ось прийдуть i до його i тодi… прощай все навiки! До його справдi прийшли i, знайшовши тi чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли їх з собою… Попомлiв же вiн тодi за них душею, попоболiв серцем… А господь його знає: може, тi пiснi на їх очi гiрше всього, може, за них i мiсця не буде на свiтi… "Старi дiзнаються, якого вiн поля ягода, - з служби виженуть, у Сибiр завдадуть", - думав вiн i трохи не повiсився… Начальство накинулося на нього - Звiр звiром. Вiн плакався, каявся, що його пiдбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слiд. Прийшлося йому прожити тиждень гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху, що нема йому кiнця-краю, що здiймається з усiх бокiв, обгортає з усiх сторiн, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не занедужав. Йому тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн ненавистю дивився на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр так, щоб i шматочка не зiсталося; а спаливши, ще й попiл закопав в огородi, щоб вiтер, не розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кiлька дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля i - скрилася. Настала така сумна нудота - нi слова путнього, нi пiснi веселої - мов понiмiли всi, мов поховали кого великого й славного i справляли похорони. На кладовищi ще так буває восени, коли лист з дерева опаде i почорнiють високi могили.

Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля, збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з сокирами, з лопатами,