Денис Володимирович Журавльов - Мазепа. Людина. Політик. Легенда.

«будет против нас служить тем нашим неприятелям, тех объявляем изменником нашим и отчизны вашей. И будут их чины и маетности, и пожитки их отобраны и розданы верным за службы их. Також жены и дети их взяты и сосланы будут в ссылку. А кто из них пойманы будут, и те, яко изменники, казнены будут смертью без пощады». Те саме було повторено в царському указі гетьманові Скоропадському від 7 листопада 1708 року і ще раз в указі старшині, що була з Мазепою у шведів, від 10 листопада 1708 року.

Ці заклики, обіцянки й погрози мали неабиякий вплив: більшість старшини перейшла на бік Москви й визнала уряд гетьмана І. Скоропадського. Дезертирство поширюється й серед тієї старшини, що була в шведському таборі. Миргородський полковник Д. Апостол, генеральний хорунжий І. Сулима, а згодом компанійський полковник Г. Ґалаґан і корсунський полковник А. Кандиба повернулися під владу царя і взяли активну участь у боротьбі проти шведів і Мазепи. Здається, подібні наміри мали й генеральні осаули Д. Максимович і М. Гамалія, лубенський полковник Д. Зеленський, генеральний суддя В. Чуйкевич і компанійський полковник Ю. Кожуховський. Дехто з них зробив це дещо пізніше (М. Гамалія), а інші перейшли до російського табору в день Полтавської битви (остаточно зрозумівши, що все втрачено, і ще сподіваючись отримати царське помилування, що вдалося не всім). За ними нерідко йшли їхні численні родичі та свояки. Зі своїм гетьманом залишилися до кінця (пішовши згодом на еміграцію) або його близькі люди (Андрій Войнаровський, Іван Бистрицький та декілька інших родичів, свояків і хрещеників), або віддані особисто гетьманові (генеральний писар Пилип Орлик, генеральний обозний Ілля Ломиковський, генеральний бунчужний Клим Довгополий, прилуцький полковник Дмитро Горленко, Федір Мирович, кілька представників родини Герциків, Нахимовський тощо) – усього близько 45 старшин із сім'ями.

Дезертирство в лавах старшин-мазепинців мало дуже негативний вплив на ширші кола української старшини та козацтва. Починаючи з листопада 1708 року все частішають випадки втеч реєстрових козаків та компанійців зі шведського табору (кожен такий випадок, звісно, піднімався на щит офіційною російською пропагандою та згодом – російською імперською та радянською історіографією, які твердили, всупереч даним джерел, що мазепинці тільки й думали, як би втекти з табору Карла XII). Військо Мазепи тануло, і це викликало у шведів почуття певного розчарування і недовіри до українського союзника, що позначилося й на їхньому ставленні до місцевого населення.

Справді, відносини між шведами й населенням України швидко погіршувалися. Воєнні дії, вимоги шведського військового командування, що вдалося до реквізицій (примусового вилучення продовольства у населення) через брак провіанту та фуражу, перші спроби опору з боку українців і репресії з боку шведів, двовладдя і російська пропаганда – усе це призвело до розкручування маховика насильства, взаємної недовіри і образ. Населення багатьох міст та сіл України також зрозуміло, що шведи не тільки не зможуть захистити їх від царських військ, але й самі діють схожими з росіянами методами. Тому каролінців почали сприймати як окупантів. Шведське військове командування нерідко діяло надто грубо й прямолінійно, намагаючись прихилити на свій бік українське населення маніфестами і водночас відлякуючи репресіями, які набували все жорстокіших форм (а терор і репресії самі по собі дуже рідко, як доводить досвід воєн XX століття, досягають своєї мети). Українці займають або вичікувальну позицію, або навіть подекуди виступають проти шведських загонів. Наприклад, мешканці міста Пирятина під час наступу шведів на Пирятин «против оных стояли и в город не пустили, и многих шведов побили, а иных в полон взяли». Мешканці міста Смілого відмовилися пустити до себе шведів і тут же відчинили ворота російському генералу Ренне. Так само населения містечка Веприк у грудні 1708 року озброїлося, щоб відбити напад шведів (щоправда, тут стояв і російський гарнізон). Подібне було у Зінькові та в інших містах. Шведський історик Адлерфельд, учасник походу, писав: «Ми несподівано змушені були весь час воювати, як з ворогами, з населенням того краю, куди ми ввійшли». Проти шведів розпочалася «мала війна» – її вели як російські та українські козаки зі складу армії Петра І, так, подекуди, і українське населення. Поширеними були втечі селян і козаків у ліси із знищенням або вивезенням майна. Це також звужувало можливості поповнення військового потенціалу шведської армії.

Проте твердження радянських істориків (Є. Тарле, В. Шутого) про «всенародний характер війни українського та російського народів проти шведських окупантів» дуже сильно нагадує такі самі нехитрі теоретичні побудови радянських істориків щодо Великої Вітчизняної війни, досвід якої в повоєнні роки почав буквально «проектуватися» на всі попередні ворожі вторгнення до Росії. Тобто Російська імперія («тюрма народів», за висловом самого ж засновника марксизму) почала розглядатися як найвище благо для всіх народів, що входили до її складу, а ворожі вторгнення на її територію, зрозуміло, мали спричиняти не що інше, як «священну» партизанську війну проти німецько-фашистських (шведських, французьких) загарбників. Такий погляд, що дотепер часто використовується деякими дослідниками та особливо публіцистами, примітивізує суть проблеми, не дозволяє розібратися, де, коли і з яких причин в Україні в 1708 – 1709 роках дійсно були прояви партизанської війни, а де їх не було. Допомогти може уважне прочитання і співставлення даних із різних за походженням джерел (російських, шведських, нечисленних українських, на малочисельність котрих скаржився ще О. Оглоблін: «Не маємо ні українських державних архівів, які або загинули тоді, або поволі нищилися згодом, або ж в рештках своїх лежать десь під спудом московського чи іншого чужого володіння. Не маємо й тогочасної української мемуаристики, щоденників, листування. Отже, мусимо реконструювати хід подій на підставі чужих, нерідко ворожих нам джерел»). На основі вищезгаданих джерел можна твердити, що партизанські напади українського населення на шведів були викликані шведськими реквізиціями та згодом репресивними діями, російською пропагандою, а інколи і елементарним прагненням до збагачення (як не згадати знаменитий указ Петра І, виданий 6 листопада 1708 року, де встановлювалися докладні розцінки – від 3 – 5 карбованців за полоненого шведського солдата, до 2 тисяч – за генерала, і відгомін цього указу в «Історії Русів» – фраза про те, що спочатку українцям, що привели полонених, дійсно давали гроші, аби заохотити їх до подальших нападів, але згодом ощадливі російські офіцери обмежувалися видачею склянки горілки і словами «Спасибо, хохленок!»). Розмах цієї партизанської війни проти шведів був мінімальний восени 1708 року, він значно збільшився під час суворої зими того ж року, коли скандинавам треба було здобути зимові квартири, і вони вирішили зробити це за будь-яку ціну. Саме цим пояснюється низка нападів