Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

майно нам з Альфредом у рівних долях. Він був впевнений, що ми поділимося ним по-братськи. Так і сталося, бо більш благородної і великодушної людини у взаєминах з рівними, ніж Альфред, важко знайти. Тож ми поділили батьківську спадщину, не образивши один одного жодним словом. Спочатку ми господарювали на плантації разом. Альфред, який завжди був діловитим й умів пристосовуватися до життя, активно взявся за продовження батьківської справи і душе швидко став успішним плантатором.

Через два роки я зрозумів, що у моїй допомозі потреби немає. Уявіть собі: сімсот невільників, яких ти просто не можеш усіх знати навіть в обличчя, до яких тобі байдуже, а при цьому їх треба годувати, про них треба дбати і з них треба вимагати результатів праці, як зі скотини… А ще наглядачі зі своїм єдиним аргументом — батогом! А ще я ні на мить не забував, як мати цінувала просту людську душу… Всі ці думки гнітили мене.

А дехто сміє казати, що невільники задоволенні таким своїм життям! Я і досі не сприймаю тих несусвітних дурниць, які плетуть з покровительським виглядом ваші земляки, виправдовуючи наші гріхи. Але ми краще знаємо, якими «благами» обдаровуємо своїх рабів. Покажіть мені бодай одну людину, яка добровільно погодиться упродовж всього свого життя з раннього ранку до пізнього вечора працювати під невтомним наглядацьким оком і не мати анінайменшої можливості виконати навіть найменше своє бажання, не знати нічого, крім одноманітної праці, від якої мозок тільки тупішає… І заради чого? Заради однієї пари штанів та однієї пари взуття у рік, поганої їжі та даху над головою, які їм змушені давати господарі, щоб вони мали силу на них працювати! Якщо хтось справді думає, що таке може комусь подобатись, нехай спробує пожити так сам! А я краще заведу собаку і з чистою совістю буду її дресирувати.

— Мені здавалося, що ви тут усі виправдовуєте таке ставлення до рабів, — сказала міс Афелія, — причому спираючись на Біблію.

— Дурниці! До такого не дійшли ще навіть найлицемірніші з нас, навіть мій братик Альфред, вроджений деспот. Ні, він пояснює свої дії прагматично, «правом сильнішого». Він стверджує, що «американські плантатори, щоправда, дещо у видозміненій формі, роблять те саме, що й англійські аристократи і капіталісти», маючи на увазі, що ті цілковито підкоряють своїй волі, потребам і благам душі та тіла представників нижчих класів. На його думку, прогрес цивілізації неможливий без пригноблення нижчих мас, вони повинні існувати й займатися фізичною працею, ведучи спосіб життя свійських тварин. Це для того, щоб вищі класи насолоджувалися життям, відпочивали, вчилися і опановували такі знання, за допомогою яких легко управляли б нижчими класами. Так думає мій брат Альфред, природжений аристократ, а я так не думаю, бо я — не він.

— Але це абсолютно різні речі, їх неможливо порівнювати! — вигукнула міс Афелія. — Англійських робітників не можна продавати чи купувати, розлучати з сім’єю та карати їх побиттям!

— Але вони так само, як наші плантатори, повністю залежні від господарів. Рабовласник може забити свого невільника насмерть, а капіталіст свого робітника може зморити голодом.

А щодо недоторканності сімейних зв’язків, то ще невідомо, що краще: коли твою дитину продають чи коли вона пухне з голоду у тебе на очах.

— Та хіба можна виправдовувати рабство тим, що воно не гірше, ніж інші ганебні явища?

— Я й не намагаюся його виправдовувати, скажу більше — у нас нахабніше і відвертіше посягають на людські права. Купуючи людську істоту, як коня, дивлячись їй у зуби, перевіряючи мускулатуру, ходу, а потім викладаючи відповідну суму тим, хто спекулює неграми, вирощує їх, як породистих цуценят, продає на аукціоні, — ми показуємо всьому цивілізованому світові, що одна частина людського роду може привласнювати для свого блага іншу, абсолютно не забезпечуючи їй життя, а лише животіння. Хоча фактично у нас і в Європі відбувається одне й те саме.

— Подібні порівняння ніколи не спадали мені на думку, — замислено прорекла міс Афелія.

— Я був у Англії, тож можу судити про те, чи має рацію Альфред, стверджуючи що його рабам живеться краще, ніж багатьом англійцям-простолюдинам. Він таки має рацію. Мого брата не можна назвати жорстоким господарем, борони вас Боже робити такі висновки з моїх слів! Він жорстокий і навіть деспотичний, але лише з непокірними. Він може не задумуючись пристрілити, як зайця, невільника, який посмів його не послухатися. Але він має всі підстави пишатися тим, що його невільники нагодовані, зодягнені та взуті. Їх лікують, коли вони занедужають.

Коли ми жили в одному маєтку, я як тільки міг переконував, що невільників треба просвіщати щодо основних питань християнської віри. Щоб догодити мені, він навіть запросив на плантацію священика, і щонеділі рабів навчали катехізису. Це справді було лише задля того, щоб виявити толерантність до моїх поглядів, бо сам Альфред вважав, що з таким самим успіхом можна було б виховувати християн із коней або собак. Тут треба бути відвертими із самими собою: людям, які від народження живуть скотським життям, бездумно виконуючи механічну роботу, навряд чи допоможуть недільні уроки. Наставники релігійних шкіл у робітничих районах Англії та у нас на плантаціях, мабуть, дійшли б висновку, що результати їхньої роботи тут і там приблизно однакові, тобто препогані. Та все ж у нас бувають приємні винятки, зумовлені тим, що негри за своєю природою більш сприйнятливі у питаннях віри, ніж білі люди, і це факт.

— Розкажіть, чому ви вирішили поїхати геть з плантації? — попросила міс Афелія.

— Деякий час ми з Альфредом господарювали спільно, але потім обидва зрозуміли, що плантатора з мене не буде, тим паче успішного. Усі мої пропозиції щодо реформ, нововведень, покращень для негрів було прийнято, та мені цього було замало. Річ у тім, що я просто ненавидів саму суть рабства — жорстокість, порочність та непорушність системи, яка використовує людину як річ лише для того, щоб у мої руки рікою пливли гроші.

Крім того, я заглиблювався в усі дрібниці. Будучи несусвітнім ледарем, я завжди співчував собі подібним: коли негри підкладали каміння на дно кошиків із бавовною, щоб вони були важчими, або набивали мішки землею і лише зверху прикривали її бавовною, я не дозволяв їх за це бити, бо якби опинився на їхньому місці, робив би так само. Через мою поблажливість дисципліна на плантаціях зійшла на пси, і Альфред за це охрестив мене сентиментальною дівулею, яка нічого не тямить у справах. Він порадив мені забрати свою частину спадщини грошима, оселитися у нашому родинному