Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

class="p1">І от він зник і зрадив — було її болем.

На четвертий день її протест проти цього став суцільним розпачем.

На п’ятий день озвався її робочий телефон. Звісно, дзвінків кожен день було багато, але цей саме озвався.

— Віталія Миколаївна?

— Так. Я слухаю.

— Скажіть Андрію Степановичу, що так чинити не можна.

— А хто це?

— Донька вашого співмешканця.

— Світлана?

— Ви знаєте моє ім’я? Дуже мило… Пере…

— Зачекайте, — перебила Віталія, боячись, що співрозмовниця — донька Андрія — кине трубку. — Андрій… Андрій Степанович поїхав до Києва. Вас зустрічати.

— Ніхто нас не зустрів, — голос у Андрієвої доньки став ще сердитішим. — І на дзвінки по мобільному тато не відповідає.

— Може…

У Віталії похололо всередині. Потім вона подумала, що хтось, певне, в коридорі їхнього відділення відчинив вікно — такий протяг.

— Може, з ним щось трапилося?

— То він не у вас?

— Ні.

— То де ж він? У когось третього?

— Не знаю.

— Ви обдурюєте…

— Ні. Ні, Світланко.

Віталія вже кричала. Її тривога розривала простір маленької сестринської. Гостро запахло ліками — наче хтось розлив флакон з краплями… Невідомо якими. Але…

Хтось біг коридором.

Хтось кричав:

— Хворому у сьомій палаті погано.

«Чому в сьомій?» — миттєво подумала Віталія.

Встигла подумати, втрачаючи нитку почутого. Але кинутися у сьому палату не могла. Бо інакше втрачала розмову з Світланою.

І спалах ще один миттєво обпік. Із розмови з донькою, Олесею, тижневої давності.

«Мамо, я, здається, закохалася, — казала Олеся. — У мене щастя сьомого року».

Чи інакше: «Моє дурне серце сьомого року…»

«Чому сьомого року?» — спитала тоді Віталія.

«Бо я сьомий рік у Києві», — засміялася Олеся.

Тепер кричали про сьому палату. Але який… Який же… який… який гострий неприємний запах. Від розлитих десь ліків.

— Якщо ви кажете правду, його треба шукати, — вона чує це мовби здалеку, хтось глухо гукає за вікном, не гукає, а стогне.

— Так, — каже Віталія. — Я буду його шукати. — І вже кричить: — Я шукатиму Андрія!

Опускає трубку. Подальші слова не мають сенсу. Вона біжить у сьому палату. Допомагає хворому, в якого розпочалася кровотеча. Усе закінчується благополучно. І тоді Віталія холоднокровно, методично, так холоднокровно, що аж дивується сама, розпочинає пошуки Андрія. Пригадує всіх своїх друзів, знайомих, а також колишніх пацієнтів, які могли сприяти пошуку. Йде до завідувача відділення і просить допомогти взнати, чи не потрапляв до лікарень в їхній і сусідніх областях такий-то, Лісовець Андрій Степанович, або невідомий такого-то числа. Завідувач їй не відмовить. Перебираючи телефони у сотовому, натрапляє на запис «Кос» і номер. Номер Тимура, який подзвонив десь рік тому й похвалився, що він уже працює заступником прокурора в близькій від столиці області.

— Запиши мій номер, гордячко, може, раптом згодиться, — сказав тоді її колишній чоловік.

Тепер зрозуміла: згодився, таки згодився. Гордість й інші почуття на замок. Головне — шукати Андрія, знайти Андрія.

Набрала номер Тимура, почула слова: «Який сюрприз». Сухо сказала, що може їй допомогти, якщо бажає. Виклала суть.

— Зник? Твій коханий? Новий чоловік?

— Він порятував мене. Од хвороби…

— Аж так? Я… Вибач, я знаю, що в тебе було, — сказав Тимур. — Він лікар?

— Можна сказати, так. То допоможеш?

— Для тебе навіть зірку з неба, — почав було і спохопився. — Вибач… Звичайно, допоможу. Кажеш, виїхав десь на початку шостої й до Києва не приїхав…

— До Борисполя.

— Ще складніше. Але спробуємо. — Голос його став діловим. — Або аварія, або хтось зупинив дорогою. При ньому були документи? Мобільний?

— Здається, тільки водійське посвідчення. Паспорта лишив удома. Мобільник не відповідає. Мабуть, заблокований.

— Це гірше. Але не безнадійно. Кажеш, професія — лікар?

— Вчитель. Викладач історії.

— Ну-ну… — Не міг не «пойорничати». — За сумісництвом — лікар-рятівник… Текс… Вибач. Усе. Повір, зроблю все можливе. Якщо не десь у лісі… Ще раз — вибач.

Перепитав дані. Сказав, що триматиме в курсі.

І тримав. Ще через два дні Андрія знайшли. Він знаходився у районній лікарні на Житомирщині. Важко травмований, але живий. Тимур повідомив: знайшли через аналіз ДТП за минулі дні. Випадок банальний — водій зустрічної машини заснув за кермом і виїхав на зустрічну смугу. Далі було ще банальніше — хтось пограбував обидві машини.

— Як таке могло трапитися? — Віталія не здатна була збагнути.

— Така паскудна селявуха, подруго, — сказав Тимур. — Ну, тримайся. Треба ще щось — брякай. Тримай свій красивий хвостик пістолетом. Усе буде гудбайчик і окейчик.

— Дякую.

— Ну, з тебе в майбутньому — могорич. Могоричище.

— Буде. Аби Андрій…

Віталія ковтнула сльози.

Майнуло: «Я щаслива людина».

— Боже мій, якби про мене так турбувалися, — сказав Тимур Косик. — Заздрю твоєму педагогу, подруго. Так і передай.

— Передам.

Він першим відключився. А Віталія стала гарячково збиратися в дорогу. Для неї тепер мало значення одне-єдине: Андрій, її Андрій, живий.

13

За три дні до Нового року бабуся Даза і Олеся вирушили у мандрівку. На Волинь, до Луцька. Київ, як і вся Україна, вирував. Бурхливо і щасливо. Радів. Відбувся третій тур виборів. Ющенка, про якого так іронічно казав Ярослав, таки обрали президентом. Але в Олесі жила своя радість і своя надія — вони прийшли на зміну депресії.

— Ми поїдемо у ліс, мамі зробимо сюрприз, — весело проспівала вона до бабусі.

«Господи, що ж це за трійка дурних бабів у нашій родині, — подумала бабуся Даза, дивлячись, як радісно-метушливо Олеся запихає свої речі до наплічника. — Їм тільки покажи палець… Навіть не палець. Кинь хтознаколишнє зерно в їхні бабські душі… Проросте…»

Їй було зимно — не од снігу, що випав, не од рвучкого вітру, що стукав у вікна квартири, мовби просився у квартиранти на час їхньої відсутності. Од того передчуття, яке поселилося. У квартирі, повітрі, душі. Передчувала: нічого доброго з тієї Олесиної затії не вийде. В Олесиній душі, очевидячки, сказала вона собі, проріс (ось і давнє зерно) якимось чином авантюризм, хай не авантюризм, а схильність до відчайдушних кроків, властива її дідові, батькові Віталії. Та гордість (швидше — гордячкуватість), що притаманна Віталії, та й справжньому (судячи з Олесиної розповіді) батькові внучки. А вона сама?..

Але… Мусила собі