Лорен Грофф - Долі та фурії

Вона поїхала додому. В будинку панувала лунка порожнеча. Матильда була вільна. Тепер їй нема про що турбуватися.

Це було так давно. Того дня світло падало з неба, ніби через зелене дуте скло.

Тоді в неї було довге волосся, біляве, наче вигоріле на сонці. Схрестивши худі ноги, вона читала «Місячний камінь». Вона покусала нігті до крові, думаючи про свого хлопця, про кохання, яке зародилося тиждень тому й осяяло собою весь світ. Лотто, вистукували колеса поїзда: Лотто-Лотто-Лотто.

Невисокий товстий хлопець, який спостерігав за нею з лавки, був для неї невидимим, бо перед очима в неї була книжка, була її радість. Та вона ще й не зустрічалася з Чоллі. З того часу, як Матильда й Лотто знайшли одне одного, Лотто проводив кожну вільну хвилину з нею. Він віддав кімнату в гуртожитку своєму другу дитинства, який незаконно відвідував заняття, хоча й не був студентом коледжу. Лотто витрачав час тільки на Матильду, веслування й заняття.

Але Чоллі знав про неї. Він був на тій вечірці, коли Лотто побачив Матильду, а Матильда побачила його; коли Лотто йшов мало не по головах людей, пробираючись до неї крізь натовп. Минув усього тиждень. Нічого серйозного ще не могло бути, Чоллі не сумнівався в цьому. Вона була гарненька, якщо кому до вподоби худорляві фігури, але він був упевнений, що у двадцять два роки Лотто зроду не причепиться до однієї спідниці, маючи попереду ціле життя й море яких хоч спідниць. Чоллі думав, що якби Лотто був ідеально прекрасним, він ніколи не мав би того успіху, який зараз у нього був. Його погана шкіра, завеликий лоб, ніс трохи схожий на картоплину, підправили солодкаво-гарненьке, майже дівоче обличчя і надали йому сексуальності.

А потім якраз напередодні він уздрів Лотто й Матильду разом під конфетті облитої цвітом вишні й відчув, як йому забило дух. Лишень гляньте на них! Які вони обоє високі, як сяють. Її бліде, аж наче хворобливе обличчя, яке завжди було напруженим і ніколи не усміхалося, тепер цвіло усмішкою. Немов вона все життя прожила серед холодних тіней, і ось хтось узяв її за руку й вивів на сонце. А він? Уся його нестримна енергія сфокусувалася тільки на ній. Вона закидала якісь хитрі гачки, які ось-ось глибоко проникнуть у нього і розчиняться там. Він дивився на її губи, коли вона говорила, ніжно взяв пальцями її підборіддя й поцілував її, прикривши очі своїми довгими віями, хоч вона все ще щось бурмотіла, тож її рот ворушився, й вона сміялася крізь його поцілунок. Чоллі зразу зрозумів, що так і вийшло: справа зайшла дуже далеко. Що б там не було між ними, воно було таке запальне, що навіть викладачі задивлялися на них, проходячи поруч. Чоллі впевнився, що Матильда несе реальну загрозу. Боєць за натурою, він угадав такого ж бійця з першого погляду. Він, у якого ніколи не було дому, знайшов свій дім у Лотто, й вона узурпувала навіть це.

[Наступної після цієї, на вокзалі, суботи Чоллі дрімав у ліжку Лотто, прикиданий купою одягу, аж тут зайшов Лотто, посміхаючись так широко, що Чоллі завмер, не заговорив до нього й узагалі не видав своєї присутності. Лотто, неймовірно збуджений, схопив слухавку й зателефонував у Флориду своїй матері, цій жирній свинюці, яка кілька років тому погрожувала каструвати Чоллі.

Це була ще та «радісна» розмова. Дивні у них стосунки, щоб не сказати більше. А потім Лотто повідомив матері, що вони одружилися. Одружилися! Але ж вони були дітьми. Чоллі похолов од жаху і пропустив більшу частину розмови, аж поки Лотто знову не вийшов із кімнати. Цього не може бути. Та він знав, що це була правда. За якусь хвилину він гірко плакав, цей бідолаха Чоллі, лежачи під купою одягу.]

Але сьогодні, до їхнього одруження, ще був час врятувати Лотто від цієї дівчини. Й ось він тут. Він зайшов у потяг слідом за Матильдою і всівся позаду неї. Пасмо її волосся потрапило в щілину між спинками сидінь. Він принюхався. Розмарин.

Вона вийшла на пенсильванському вокзалі, він — услід за нею. Із підземного смороду — у спеку й світло. Вона підійшла до чорного міського автомобіля, водій відчинив дверцята, й вона зникла всередині. Полудень у натовпі середмістя. Чоллі всю дорогу йшов пішки, хоч він швидко спітнів і його далеко не богатирські груди вже ледве дихали. Автомобіль пригальмував перед будинком у стилі арт-деко. Вона вийшла з машини й попрямувала в будинок.

Швейцар був схожий на сивозадого самця горили в лівреї з акцентом мешканця окраїн Статен-Айленда: тут краще питати в лоб. Чоллі спитав:

— Хто була ота білявка?

Швейцар здвигнув плечима. Чоллі витяг десятку й дав йому. Швейцар відрізав:

— Подружка 4–Б.

Чоллі дивився на нього, але швейцар простяг руку, і Чоллі витрусив йому все, що у нього було, — косяк. Чоловік вищирився й додав:

— Вона давненько вже приходить, забагато років для такої молодої дівчини, ну, ви розумієте? Він — якийсь арт-дилер. Звуть Аріель. Англієць.

Чоллі чекав, але чоловік м’яко сказав:

— Це все, що ви отримаєте за маленький пуп’янок.

Згодом Чоллі влаштувався біля вікна в їдальні через дорогу. Він вичікував. Його мокра сорочка висохла, а офіціантка, якій набридло питати, чи замовлятиме він щось, просто линула йому кави в чашку й пішла собі.

Коли тіні охопили будинок навпроти, Чоллі майже здався й уже збирався повертатися у свій барліг в академії. Можна було ще перешерстити телефонний довідник у пошуку галерей. Та раптом швейцар випростався, рішуче відчинив двері, й назовні з’явилася химера — чоловік, у якого було обличчя з відвислим підборіддям, а тіло нагадувало цівку диму, яку видихнули в костюм.

Його випещене тіло й те, як статечно він рухався, видавали чимале багатство. Позаду нього виступав анімований манекен. Чоллі не відразу впізнав Матильду. Високі підбори, шкільна спідничка, обрізана далі нікуди, високо зачесане волосся, жахлива кількість косметики. [Вона відмовилася продовжити термін угоди після чотирьох років. Аріель так одягнув її, щоб помститися, знаючи, куди вдарити.] На її обличчі не було звичної іронічної посмішки, яка служила їй щитом і магнітом. Неживе, воно було схоже на покинуту оселю. Вона йшла, наче не помічаючи нічого навколо себе, їй було байдуже, що крізь прозору блузку світилися її соски.

Вони перетнули вулицю, і Чоллі не на жарт перелякався, побачивши, що вони йдуть у їдальню, прямо до нього.

Вони сиділи за столиком у кутку. Чоловік замовив для обох: грецький омлет із яєчного білка собі, а їй — шоколадно-молочний коктейль. Він бачив їхні перевернуті зображення у хромованому дозаторі серветок. Вона нічого не їла, втупившись кудись у порожнечу. Він бачив, що чоловік щось шепоче їй на вухо, що його рука щезає в темряві між її ногами. Вона навіть не звернула уваги. [Це на поверхні; всередині — кероване полум’я.]

Чоллі був приголомшений. Він відчув, як у нього всередині все вирує. Образа за Лотто, страх втратити все, у що він, Чоллі, вклав так багато зусиль. Схвильований, він сів на потяг, який повз крізь сутінки, притулився розпашілим обличчям до холодного скла й, нарешті добравшись до Васара, упав зморений на ліжко Лотто, щоб відпочити й обдумати, як розповісти йому про його нову дівчину, про те, ким вона насправді була. Повія. Але він