Лорен Грофф - Долі та фурії

— Чудово, — сказав він і зачинив двері.

Залишившись сама, вона відчула, що їй погано, в неї паморочилася голова. Вона подивилася на своє відображення у вікні. За ним повільно ворушилося місто. Вона торкнулася свого живота, грудей, шиї. Глянула на свої руки й побачила, що вони тремтять. Вона була не більше зіпсутою, ніж та дівчина в потязі, та все одно вона відвернулася від Матильди у вікні.

Два місяці. Середня школа закінчилась, і вона переїхала до квартири Аріеля. Із дому дядька вона майже нічого з собою не взяла. Кілька книжок, червону сукню, окуляри, свою стару, потерту фотографію — товстощока симпатична француженка — ще до того, як вона стала поганою. Все це влізло до її шкільного рюкзака. Вона залишила записку під сидінням водія, доки він мився у ванній. Вона не змогла б востаннє дивитися на всі його животи й підборіддя і не розридатися. Це вперше вона постукала у двері кабінету дядька і, не чекаючи поки він відповість, увійшла. Він подивився поверх окулярів. З вікна на його папери на столі падав сніп світла.

— Дякую, що давали мені притулок упродовж цих кількох останніх років, — сказала вона.

— Ти їдеш? — запитав він французькою. Зняв окуляри й відкинувся назад, дивлячись на неї. — І куди ти їдеш?

— До друга, — відповіла вона.

— Брехня, — відказав він.

— Правильно, — визнала вона. — У мене немає друзів. Назвімо його покровителем.

Він посміхнувся.

— Ефективне рішення всіх твоїх проблем, — сказав він. — Хіба що більш тілесне, ніж я сподівався. Та чого я дивуюся. Зрештою, ти виросла в моєї матері.

— Прощавайте, — сказала вона й повернулася до дверей.

— Чесно кажучи, — промовив він, і вона зупинилася, тримаючи руку на ручці дверей, — я був кращої думки про тебе, Орелі. Я сподівався, що ти кілька років попрацюєш, вступиш до Окс­форду чи ще кудись. Я думав, що ти сильніше боротимешся. Що ти будеш схожа на мене. Мушу визнати: я розчарований.

Вона промовчала.

— Пам’ятай, що якщо в тебе не буде виходу, їжу і притулок ти завжди знайдеш тут. І навідуйся час від часу. Мені цікаво подивитися, як ти змінишся. Передбачаю або щось страшне, або наскрізь буржуазне. Ти будеш або чудовиськом, або матір’ю вісьмох дітей.

— Матір’ю вісьмох дітей я не буду, — сказала вона. І навідуватися вона також не буде. Їй узагалі нічого не треба було від дядька. Вона востаннє подивилася на нього, на чудові вуха, схожі на крильця, на круглі щічки, що робило його обличчя таким оманливим, і один кутик її рота піднявся, і вона мовчки прощалася з будинком, минаючи таємний шедевр у кімнатці під сходами, який вона дуже хотіла побачити ще хоч раз, дов­гі темні коридори із зачиненими дверима й величезні дубові вхідні двері. А потім вона злетіла. Вона побігла по ґрунтовій доріжці, залитій білим сонцем. І її ноги витанцьовували «прощавай, прощавай» коровам у менонітських полях, червневому вітерцю, дикому синьому флоксу на березі. І піт, яким вона вкрилася, був чудовий.

Довге літо її дев’ятнадцятого року. Неймовірно, що можна робити язиком, диханням. Присмак латексу, запах змащеної олією шкіри. Тенглвуд, місця в ложі. Її кров нуртує. Його м’який голос над її вухом перед бризками Джексона Поллока, і раптом вона бачить усю цю красу й розкіш. Пекельна спека, коктейлі «Піско сауерс» на терасі, повільне болюче танення кубиків льоду на її сосках під його поглядом від дверей. Він навчав її. Ось так треба різати їжу, замовляти вино. А ось як можна змусити людей повірити, що ти згоден із їхньою думкою, не кажучи ні слова.

Щось відм’якало навколо його очей, але вона вдала, що не помічає цього. «Бізнес», говорила вона собі, коли її коліна горіли на плитках у душі. Він запускав пальці у її волосся. Він приносив їй подарунки: браслети, відео, від яких жаром пашіло її обличчя, білизну — якісь три мотузочки і клаптик мережива.

А потім почалося навчання в коледжі. Воно минало набагато швидше, ніж вона сподівалася. Заняття, як спалахи світла, темрява вихідних і знову світло. Вона впивалася цими заняттями. Вона не заводила друзів; Аріель забирав дуже багато часу, решта витрачалася на навчання. Крім того, вона знала, що, завівши одного дружка, не зупиниться. М’якими весняними днями в куточках її очей сонцями вибухала форзиція, серце готове було повстати. Вона легко могла б звабити й затягти в ліжко першого-ліпшого хлопця, але випадкові, легко здобуті гострі відчуття були неспівмірні з тим, що вона натомість могла б утратити. Вона хтиво дивилася, обгризаючи нігті до крові, як інші обнімаються, сміються, обмінюються відомими тільки їм жартами.

З полудня п’ятниць, їдучи потягами вздовж Гудзону, що виблискував у сутінках, вона повністю спустошувала себе. Працюючи моделлю, вдавала із себе безтурботну дівчину в бікіні, яка не нарадується своїм новим мереживним бюстгальтером і поспішає показати його всьому світу, який зачудовано дивиться на це, роззявивши рота. Найкраще на фотографіях вона виходила тоді, коли, фотографуючись, уявляла, як вона чинить фізичне насильство над фотографами. У квартирі: стерта шкіра, покусані губи. Він проводив рукою по її спині, розсував її сідниці: бізнес, думала вона. Потяг назад у коледж — і з кожним кілометром світ розширювався. Один рік, два. Щоліта у квартирі й у галереї, як риба в акваріумі. Вона вчилася. Три роки, чотири.

Остання весна в коледжі. Попереду в неї — ціле життя. Таке сяюче, що боляче очам. Аріель наче сказився. Він водив її на чотиригодинні вечері, наказував зустрічати його у ванній. Вона прокидалася в неділю і бачила, що він дивиться на неї.

— Іди до мене на роботу, — сказав він глухо, коли одного разу вона під дією його кокаїну експромтом видала ціле есе про геніальність Ротка. — Працюй у мене в галереї, я тебе підучу, і ми захопимо Нью-Йорк.

— Можливо, — говорила вона, ніби погоджуючись, а сама думала: ніколи. Думала собі: бізнес. Скоро, пообіцяла вона собі. Скоро вона нарешті буде вільна.

11

Вона була сама до обіду. Зійшла вниз і побачила, що собачка Бог погриз кухонний килимок, зробив калюжу на підлозі й тепер дивився на неї з войовничим блиском в очах. Матильда прийняла душ, наділа бежеву сукню. Із мокрого волосся на сукню текла вода. Вона посадила собачку в переноску, зібрала в пластиковий пакет її іграшки та їжу, віднесла все це в машину. Собака скавуліла ззаду, потім заспокоїлася.

Вона стояла перед місцевим універмагом, аж поки побачила сім’ю, яку трохи знала. Батьком сімейства був чоловік, якого вони наймали взимку, коли треба було розчистити від снігу під’їзну дорогу.

З обличчям конокрада, трохи вайлуватий. Мати працювала в приймальні дантиста. Велика жінка з маленькими зубами кольору слонової кістки. У дітей були пречудові очі, як в оленят. Матильда опустилася на коліна, щоб бути одного зросту з ними, і сказала:

— Я хочу віддати вам свого собаку.

Хлопчик, який смоктав три пальці, глянув на собачку Бог і кивнув. Дівчинка прошепотіла:

— Я бачу твої цицьки.

— Місіс Саттервайт? — вигукнула мати. Вона міряла очима Матильду, і з цього та зрозуміла, що одяглася недоречно. Бежева дизайнерська сукня. Вона не подумала. Матильда передала собачку в руки чоловікові.

— Його звуть Бог.

Жінка охнула, тоді покликала:

— Місіс Саттервайт!

Але Матильда йшла до машини.

— Тихіше,