Колм Тойбін - Майстер

її життя. Нам завжди хочеться побути з нею довше, та в неї постійно є якась робота. І що то за робота...

Очі Френсіса Бута блищали, коли він говорив про Констанс.

— Авжеж, ми чудово розуміємо, що її дружбою завдячуємо тільки вам. Вона надзвичайно вами захоплена, так вам довіряє.

Коли його друг схрестив ноги, Генрі помітив, якими красивими були його черевики, якими тонкими — ступні. Генрі хотів змінити тему розмови, повернувшись до обговорення Ліззі та її цікавого стану, однак він уже про це запитував на початку бесіди, коли Френсіс тільки прийшов. І все ж таки, він спробував знову.

— Ви ж передасте мої найщиріші вітання Ліззі,— сказав він.

— Я все їй розповідаю, ви ж знаєте,— Френсіс іще раз усміхнувся.— Ми обоє хвилюємося за Констанс. Там є такі глибини, в які нам удалося тільки зазирнути, але загальну ідею ми чудово зрозуміли.

— Так,— сказав Генрі,— Констанс дуже непроста і глибока людина.

— Але вона страждає, і, напевно, більше, аніж на це заслуговує її величезна обдарованість,— вимовив Френсіс суплячи брови.— Але їй пощастило зустріти вас, і ми теж вважаємо, що це — справжнє везіння.

Генрі дивився на нього порожніми очима.

— Ми з дочкою помітили в ній значні зміни, що сталися протягом останніх тижнів, коли стало напевне відомо, що ваш приїзд не відкладеться. Знаєте, вона зробилася щасливішою, почала вбиратися в сукні світліших кольорів і заусміхалася, що раніше було радше винятком. Це — безпомильні свідчення.

Френсіс Бут замовк, прокашлявся і витяг свого носовичка, а потім відсьорбнув принесеного для нього чаю. Скидалося на те, що він сказав усе, що збирався, гранично чітко висловивши свою думку. Аж раптом він заговорив знову, спочатку заголосно, наче мусив урвати іншого промовця.

— Нам із Ліззі цікаво, чи ви почуваєтеся щасливим у цьому будинку.

— О, так, я просто обожнюю цей будинок.

— І Констанс — зовсім поруч, а це — її будинок чи зовсім скоро ним стане.— Френсіс заговорив значно тихіше, але так, аби Генрі його добре чув.— Авжеж, ніхто не знає, що ви тут, і я не сподіваюся ні на який скандал. Беллосгардо, попри все, залишається свого роду бастіоном.

Він постукав пальцями по бильцю фотеля.

— Ні, проблема полягає в іншому. Що вона робитиме, коли ви поїдете? Саме це нас із Ліззі хвилює. Ми не переймаємося тим, що зараз ви надто часто з нею бачитеся, навпаки, переживаємо, що ви цього не робитимете. Сподіваюся, ви мене розумієте.

— Я зроблю усе, що від мене залежить,— відповів Генрі. Він знав, що це звучить непереконливо, та, коли Френсіс Бут тепло усміхнувся йому, а очі його запроменилися радістю, не виправив себе.

— Не сумніваюся в цьому. Тільки це нам усім і лишається робити,— сказав старий чоловік.

Він допив свій чай і піднявся, щоб іти.

У СІЧНІ, ПІСЛЯ ТОГО як Констанс набула права власності на Каса Річіері-Коломбі, Генрі переїхав до Флоренції. Його дні були нічим не зайнятими, а вечори проходили в товаристві, що його Констанс презирливо уникала. Генрі нудився, а іноді й дратувався, занадто часто бачачи тих самих людей, але виховання змушувало його ретельно маскувати ці почуття, аж доки одного вечора вони самі собою випарувалися. Це сталося, коли він побачив графиню Ґамба, котра, як відомо, мала у своїй власності таємні листи Байрона. Юджен Лі-Гамільтон, охочий до літературних пліток, сказав Генрі, що її присутність нагадала йому про інші таємні листи. Лі-Гамільтон сказав, що Клер Клермон — Байронова коханка і зовиця Шеллі — дожила до глибокої старості. Останні роки вона самотньо проводила у Флоренції в компанії своєї троюрідної племінниці. За словами Лі-Гамільтона, один американець, який божеволів від Шеллі, знаючи, що стара пані зберігає папери обох поетів, розпочав тривалу осаду. А після її смерті він почав діймати племінницю — леді років п’ятдесяти, котра, зрештою, заявила, що, коли він хоче побачити листи, мусить із нею одружитися.

Лі-Гамільтон говорив швидко й уривчасто, ніби переповідав усім відому плітку, навіть не усвідомлюючи, наскільки його слова зацікавили слухача, котрий уважно ловив кожен нюанс схожого на казку сюжету.

Прихований зміст і не вимовлені вголос обставини цієї історії займали розум Генрі ще якийсь час по тому. Щойно повернувшись до свого помешкання, він занотував цю картину: дві чарівливі, хоча й бідні та зганьблені літні англійки — уламки дивної епохи — доживають віку в запліснявілому кутку чужоземного міста, зберігаючи старі листи — своє єдине багатство. Та докладніше обміркувавши основні моменти, він вирішив, що ключ від усієї драми лежить у руках американця, котрий постане відразу у двох ролях: ученого і шукача пригод. Однак ця історія трьох осіб, замкнутих у вузькому просторі драми, повної туманних спогадів і відчайдушних намагань, потребуватиме часу та зосередженості. Її не вдасться написати протягом ранкових годин у Флоренції. Крім того, не можна було зробити сценою подій це місто, бо кожен зрозуміє, що він лише переповідає усім відомий випадок. Тож Генрі подумав, що перенесе дію сюжету до Венеції, а коли ще й отримав чимало запрошень відвідати своїх тамтешніх знайомих, вирішив і собі туди переїхати, щоб як слід попрацювати над оповіддю, від якої передбачав отримати величезне задоволення.

У ВЕНЕЦІЇ ВІН ОСЕЛИВСЯ в кімнатах, які належали його добрій знайомій місіс Бронсон, що розташовувались у темному та вогкому палаццо. І той факт, що колись у них жив Браунінг, не робив ці кімнати теплішими й ніяк не звеселяв Генрі, хоча місіс Бронсон і запевняла його, що історичність помешкання має вирішальне значення. Він пообідав на самоті перш, аніж піти на прогулянку багато разів ходженими вулицями. Коли стемніло і венеційці позаходили до своїх будинків, удруге вони вже не висували з них носа. Венеція видавалася дивною та темно-туманною, і вперше в житті Генрі подумки поцікавився тим, що узагалі тут робить, хоча раніше дуже любив це місто. Може, ліпше було б повернутися до Лондона? Тепер, коли сюжет чітко вималювався у його голові, коли він передивився стільки древніх палаців, у кожному з яких можна було б оселити своїх героінь, Генрі подумав, що легко зуміє відтворити дух минулого, повного таємниць і героїчних учинків, що колись наповнювали ці прикрашені дорогоцінностями, але такі імлисті та негостинні тепер будівлі, де колись буяли веселощі та розваги, а нині панує пустка та розпад, за якими приглядають немічні господарі та вічні вигнанці.

Якось увечері, проминувши Фрарі[52] та перетнувши міст, аби дійти до Ґранд-Каналу, краєм ока на