В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

татарських орд, українська еліта пов’язувала плани посилення обороноздатності краю саме з Польською Короною — державою, яка у військовому та економічному плані була безперечно більш потужною, аніж Литва. Крім того, українську знать на той час пов’язували з польською шляхтою й не поодинокі економічні чи родинні інтереси. Досить промовистим у цьому сенсі є приклад найвпливовішого на Русі князя Костянтина-Василя Острозького, одруженого з Софією, донькою польського магната, великого коронного гетьмана Яна Тарновського. Щоправда, виряджаючи чоловіка на сейм до Любліна, Софія напучувала його не зважати на те, що вона полячка, і під час ухвалення свого рішення щодо підтримки чи не підтримки унії керуватись винятково власним сумлінням, своїм княжим гонором і славою своїх предків.

І дійсно, на сеймі князь, з одного боку, утримував дистанцію з литвинами, а з іншого — показував зверхність до поляків. І коли магнати з Литви, демонструючи свою незгоду з польським варіантом унії, потай залишили Люблін, князь Острозький, так само як воєвода троккайський Стефан Збаразький, не наслідував їхній приклад. Князь Острозький не з’явився на домовлену на 3 березня зустріч із королем, пояснюючи свій учинок тим, що він не є уповноваженим презентувати позицію цілого Великого князівства. Наступного дня київський воєвода пропустив засідання сенату, вдаючи із себе хворого, і, щоб уникнути неминучих у такій ситуації неприємних пояснень, надвечір 6 березня виїхав з Любліна в маєтності дружини до Тарнова. Проте зробив це не настільки демонстративно, як литовські магнати, гучно грюкнувши дверима. Острозький запевнив короля, що повернеться до Любліна на перший його заклик.

Проголошення акту інкорпорації до Корони Підляшшя і Волині потребувало підтвердження тамтешньої місцевої шляхти. Й оскільки остання не поспішала це робити, Зиґмунт II Август під натиском ревних прибічників унії 8 березня видав універсали, закликаючи під острахом втрати урядів і маєтностей негайно прибути для складання присяги королю. Остаточним терміном прибуття до Любліна шляхтичів з Підляшшя було визначено 26 березня, а для більш віддаленої Волині — 3 квітня. Проте у визначений час присягу склали лише декілька шляхтичів з Підляшшя — Косинський і Буйна. Решта шляхетського загалу вичікувала.

Не завершивши через нехіть підляської і волинської шляхти та магнатерії справи правового закріплення інкорпораційних актів у визначені раніше терміни, король назвав 14 травня останнім днем прибуття урядників і шляхти на сейм до Любліна А для того, щоб схилити шляхетський загал новоінкорпорованих українських земель до позитивного для короля і Корони Польської рішення, Зиґмунт II Август показово покарав за ігнорування його наказу двох найвищих достойників Підляшшя — Василя Тишкевича і Григорія Тризну, позбавивши їх відповідно урядів підляського воєводи та підляського каштеляна.

Рішучий крок короля остаточно переконав шляхетський загал у серйозності його намірів і необхідності виконати волю монарха. І хоч Зиґмунту II Августу довелось ще раз переносити дату складання присяги волинянами, цього разу на 23 травня, справу було залагоджено. Першим для складання присяги з Волині прибув троккайський воєводич Петро Збаразький, слідом за ним приїхали маршалок Василь Загоровський, луцький біскуп Пйотр Вербицький. А вже по завершенню остаточного терміну дії королівського ультиматуму (що безумовно не було випадковим збігом обставин, а, швидше за все, засвідчувало особливий князівський гонор) до Любліна прибули фактичні господарі Волині: київський воєвода Костянтин-Василь Острозький, волинський воєвода Олександр Чорторийський, староста житомирський Костянтин Вишневецький, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький.

З’явившись у сенаті 24 травня, волинські князі ще раз поставили перед королем вимогу запевнити їм гарантії збереження в недоторканності їх старожитніх прав і толерантного ставлення до їхньої віри, а після отримання від Зиґмунта II Августа та сенаторів такого запевнення — присягнули на вірність Короні. Першими це зробили київський воєвода князь Острозький і волинський воєвода князь Чорторийський, а за ними — князь Корецький і князь Вишневецький.

Прилучення до Корони Підляшшя і Волині актуалізувало проблему подальшої долі решти України-Русі — Київщини і Брацлавщини. Маршалок посольської палати Станіслав Чарнковський безапеляційно заявляв з цього приводу, що вже здавна «Київ і Київське князівство належали до Корони і всі його князі були васалами короля і Корони». І коли за інших умов подібні «історичні пізнання» польського політика безумовно зустріли б гідну відсіч, то тепер під такою версією минулого ладні були поставити свої підписи і шляхтичі та князі з Волині й Підляшшя. Адже об’єднання українських земель у складі Корони Польської безперечно сприяло концентрації мобілізаційних можливостей краю перед загрозою кримських вторгнень. Крім того, прилучення до решти коронних земель Київщини вселяло надію на більше бажання польської шляхти при її захисті від зазіхань російського царя, котрий перед тим оголосив себе її «отчичем і дідичем».

За таких умов 6 червня князь Острозький без жодного опору склав повторно присягу королю і Короні — цього разу вже як воєвода київський. Одночасно з Київським було інкорпоровано до складу Корони і Брацлавське воєводство, яке, як уже відзначалося вище, дивним чином виявилося долученим до Волині. За нього присягу склав воєвода Роман Сангушко.

Відтак уся Україна перейшла зі складу Великого князівства до — Корони Польської. Найбільше ж, на що спромоглось місцеве лицарство, то це прийняти ухвалу сеймику Мозирського повіту, що входив до складу Київського воєводства, про збереження своєї належності до складу Великого князівства, попри інкорпорацію воєводства до складу Корони.

Загалом же на довготривалому й такому бурхливому Люблінському сеймі 1569 р. українська знать трималась «мінімалістичної програми», відстоюючи недоторканність місцевих звичаїв і порядків, свободу віросповідання. Вимоги політичного характеру — як то визнання України-Русі третім повноправним суб’єктом нової федерації — українські князі й земські посли навіть не ставили.

Своєрідним маніфестом української делегації на Люблінському сеймі стала промова князя Костянтина Вишневецького (молодшого брата славетного козака-князя Байди (Дмитра) Вишневецького). Відстоюючи право Русі на збереження її давніх прав і вольностей, князь говорив: «І на цьому перед Вашою Королівською Милістю наголошуємо, що ми погоджуємось [на інкорпорацію] як люди вільні, свобідні, щоб це не принизило нашої шляхетської гідності. Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимось, і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю... Також просимо, оскільки ми різної віри, а власне, ми — греки, то щоб нас і в цьому не було принижено і щоб нікого не примушували до інакшої віри...»

І варто зауважити, українським князям вдалось досягнути у цьому успіху. Насамперед, попри вироблену в Короні традицію рівності всієї шляхетської братії, за титулованими родами з України (як, власне, і Литви) було збережено їхні почесні титули. Православна віра отримувала гарантії толерації; номінування на уряди і посади не повинно було залежати від віросповідання кандидата.