Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

Я:

— Але так ошатно одяглися. Чи не для мене?

Вона:

— Так, сестронько, для вас.

Я мимохіть жартую:

— То, може, ви мене сватати прийшли.

В її щирих очах щирий подив:

— А ви як знаєте?

Тепер я тетерію:

— Як? Ви справді прийшли мене сватать?

Вона зітхнула:

— Так, сестронько.

Я:

— І за кого ж?

Вона, наче мова йде про щось найзвичайніше:

— За мого пана-хазяїна.

Мені, звичайно, страшенно сподобалося, що така проста жінка, а так вміло жартує, навіть бровою не веде, Я регочу, але що це? У неї на очах сльози!

Вона:

— Сестронько, мій чоловік уподобав вас, а зі мною хоче розлучитися, щоб одружитися знову. Скільки я його благала, скільки умовляла. «Не шкодить, — кажу, — візьми й ту ханим, тільки мене не залишай. Я вам їсти варитиму, за наймичку буду…» Сестронько, голубонько, хоч ти зжалься…

— А цей Курбан-ефенді впевнений, що як покине вас, то візьме мене?

— Атож! — щиро запевняє вона, хоч та щирість мене обурює.— Він каже, що дасть за вас аж п’ятдесят золотих…

Я:

— Бідна моя сусідонько! Та не бійся. Цього не буде нізащо в світі.

Безталанна жінка молиться. В цей час падає завіса.

Сьогодні увечері, після уроків, мюдіре-ханим викликала мене в кабінет. Насупившись, вона сказала мені:

— Феріде-ханим! Дочко, я задоволена, ви серйозна й пильна в роботі. Але у вас є одна вада: ви думаєте, що й досі живете в Стамбулі. Кажуть, що врода — то лихо, так, мабуть, правду кажуть. Ви вродлива, молода й самотня, а тому вам треба дбати за своє чесне ім’я. Ви ж інколи поводилися вкрай необережно. Не журися тільки, дочко, я ж не кажу, що це якийсь гріх. Просто необачність. Тут у нас не якесь там глухе місце, жінки в нас одягаються так ошатно. Я маю на увазі й наших учительок. Але те, що на інших має звичайний вигляд, на вас падає в очі. А все тому, дочко, що ви така юна й вродлива. Чоловіки обертаються, коли трапляються вам на дорозі, а потім — по місту вже почали ходити плітки. Я тут сиджу, ніби й нічого не знаю, а насправді ж до мене доходить кожна звістка. Наприклад, така, що в місті вже немає жодного чоловіка, починаючи від офіцерів та крамарів і закінчуючи учнями старших класів, який би не знав вас.

Якщо ви запитаєте, чому я веду з вами цю розмову й хто дав мені на це право, я відповім: дві причини. Одна — те, що ви безтурботна ще дитина, але ж в принципі така славна. Ми на своєму віку стільки перебачили тих людей… А тому я хочу порадити вам, як мати, як старша сестра. А потім же — ми всі працюємо для добра школи, чи не так? — Мюдіре-ханим, не дивлячись на мене, вела далі: — Школа — таке саме святе місце, як і мечеть, і наш найперший обов’язок оберігати її від пліток, оббріхування й заплямовування. Адже так? Та ці непристойні плітки вже дійшли, на жаль, і до школи. Ви звернули увагу, як багато батьків та братів приходять тепер надвечір до школи по своїх дочок та сестер? Може, ви цього й не помітили, але я ж бо знаю, що вони приходять, щоб побачити вас. Якось ви заплели одній нашій убогій школярці косу кісниками. Не знаю, звідки про це почув один гульвіса лейтенант, але прямо на вулиці тицьнув дитині гроші й забрав ту стрічку собі. Тепер приладнав її собі до комірця й жартує з товаришами: «Називайте мене пашею над усіма пашами, бо мене ось цим нагородила сама Гюльбешекер».

А вчора наш сторож Мегмет приніс мені ще дивнішу звістку. Він бачив, як уночі з корчми виходили напідпитку чоловіки, й, коли стали навпроти школи, один сказав: «Я бачив, як Гюльбешекер рукою торкнулася оцього чорного каменя, що в стіні. Тож оберігаймо його, аллаха ради, як Гаджері Есведі» [88]. Отже, бачиш, дочко, сама, що тут мало приємного для тебе та й для школи. Але якби тільки. Недавно ви знову зробили похибку. Ви розмовляли в домі Абдуррахіма-паші з капітаном Іхсан-беєм. Якби ви пристали на пропозицію ханим-ефенді, то нічого поганого в тому не вбачали б. Але ви побачилися з капітаном, а потім відмовилися від такого щастя. Це, звичайно, привернуло увагу всього міста. Від пліток гудуть вулиці й майдани: «Коли вона відмовила Іхсан-бею, то, отже, кохає іншого. Кого ж»?

Я нічого не одказала на ці слова. Навіть не ворухнулася. Спочатку мюдіре-ханим боялася, що я почну відмовлятися, заперечувати, але тепер її охопили сумніви: чому я мовчу. Дещо вагаючись, вона запитала:

— Що ви скажете на це, Феріде-ханим?

Я зітхнула і в тяжкій задумі тихо промовила:

— Ваша правда, мюдіре-ханим, я й сама вже здогадувалась. Жаль мені цей гарний край, та що вдієш. Ви напишіть у вищі інстанції, знайдіть якийсь привід і переведіть мене в інше місце. Але ви повелися б зі мною ще людяніше, якби не написали справжньої причини, а придумали б щось інше: наприклад, що я не вмію провести роботу, або мені бракує освіти. Що вже напишете, те й буде, я на вас не гніватимусь. Тільки не напишіть: «Мені не потрібна вчителька, про яку балакає все місто».

Мюдіре-ханим стояла й мовчки думала. Щоб не показати сліз, я повернулася до вікна й почала дивитися на гори, повиті серпанком туману, від чого здавалося, що то синій вечірній небовид.

Чаликушу дивилася на ці гори і знову передчувала мандри на чужину. Запах чужини! Хто не жив на ній, ніколи не відчує всією душею справжнього змісту цього слова. Мені вже марилася дорога, безмежний шлях на чужину, який усе тікає, вужчає й стає таким, як печаль. Вже вчувається порипування воза і тужливий голос дзвіночка.

Доки ж, боже милостивий, доки так? Для чого? Яка леліється надія?

5 червня

На мені прокляття моїх пташок. В ці довгі місяці канікул я, мов ті пташини, теж ув’язнена. Мюдіре-ханим сказала, що до вересня годі й думати про інше місце. Я ж зовсім не виходжу на вулицю, аби тільки мене якось забули. Навіть сусіди вже не навідуються до мене, може, налякалися пліток. Вряди-годи розмовляю ще з однією старою сусідкою, вона нагадує мені мою тітку, надто ж голосом. Якось увечері, розмовляючи з нею, я попрохала;

— Люба моя ханим-ефенді, не називайте мене… ходжаним, а просто — Феріде. Коли можна…

Вона дещо розгубилася, та послухалася мене, і