Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

Дорога назад чомусь завше значно коротша. От і тепер, не встиг ще Найда обмислити усього почутого, як вони вже вийшли з лісу. І одразу побачили, що за час їхньої відсутності щось трапилося. Бо люди в селищі метушилися, наче мурахи в потривоженій купі.

– Що діється? – зупинив першого ж підлітка, що пробігав повз них.

Хлоп’я спинилося на мить і, важко сапаючи, витиснуло з себе, з усіх сил вдаючи поважність:

– Монголи! Сторожа донесла: великий загін, в денному переході від села. А монгольський табір уже над Опором!..

Інтермеццо ІІ

Захар провів тильним боком долоні по очах, наче стираючи з них невидиму полуду і обернувся, почувши позаду шурхіт легких кроків. Синову ходу він розпізнав би і крізь сон. І ще він зрозумів, що Максим вкрай схвильований та стривожений.

Забувши одразу про риболовлю, Захар рвучко підвівся. Тінь його впала на воду, й лякливі пструги так і приснули на всі боки, ховаючись хто де.

З квапливих непевних кроків сина, з того гармидеру, який він, звикле легкий на ногу, здіймає при ходьбі, старий Беркут здогадався, що звістку  парубок несе неабияку і аж кипить од бажання поділитися нею з батьком.

– Агов, тату, де ви! – гукнув Максим ще здалека.

Захар підняв руку і показався з-за скелі.

Син його виріс у гідного свого роду парубка. Решта семеро теж були чоловіки нівроку, але наймолодший таки вдався найгарнішим. Сильний, мов тур, про що свідчили широкі плечі. Меткий, як пструга, бо був тонкий у стані. А завдяки пильному оку та невтомним ногам, не знав собі рівних серед однолітків на полюванні. І то не лише у їхній громаді.

– Доброго вам здоров’я...

– Здоров був, синку... – і перш, ніж той заговорить, запитав про найважливіше. – Усі цілі?

– Цілі, батьку. Я їх у нашій хаті запер.

– Запер?! – здивовано перепитав Захар, якому спершу здалося, що він щось не дочув.

Захеканий од надміру почуттів, парубок лиш кивнув на підтвердження сказаного.

 – Що ж вони таке скоїли?

– Батьку, – почав серйозно Максим, і тривога мимоволі забриніла в його голосі. – Ми принесли таку звістку, що я попросив хлопців не розходитися, доки не побачуся і не пораджуся з тобою. Шануючи твій розум, вони погодилися не розповідати нікому про те, що бачили. І чекають твого присуду...

– Ого, – протягнув Захар, – тоді поспішім. Видно, ви таки щось важливе розвідали. Ну, то я слухаю...

– Батьку, – Максим схопив Захара за руку. – Хоч вір, хоч ні, але Тугар Вовк – перекидень!

Зачувши це, старий Беркут зупинився так рвучко, наче наштовхнувся на невидиму стіну і підвів обличчя вгору, шукаючи очима сонце, що саме зіп’ялося на небо і вистромилося понад верхівками гір. Отже, якщо молоді не помилилися, то збулися ті найгірші припущення, які він гнав навіть від самого себе. А відчував же! Наука в Морени не минула даремно... Що-що, а нежить навчився відрізняти одразу. І ще з першої зустрічі знав, що з боярином щось не те... Але рятівної надії, що міг помилитися не проганяв до останку. Тож ще й тепер перепитав:

– Ви певні цього? Лиху чутку пустити легко, а потім що робити?

– Певний, батьку. Ось послухай. Ми тобі все оповімо, а ти вже сам мисли, що маємо чинити... Сліди вовка починаються біля їхнього двору і там же ж зникають... Хіба це не дивно?

Старий Беркут згідно похитав головою, але не вимовив жодного слова.

Максим, якийсь час уважно придивлявся до батька, а далі не втерпів.

– Ти не здивований, батьку? Ти знав це ще вчора, коли посилав нас слідкувати за ним?

– Зовсім ні, – твердо заперечив Захар. – Мав деякі підозри.  Сподівався... Вірніше, здогадувався, що звір цей не є звичайним вовком. І про боярина замислювався. Та твердого переконання у мене не було. Але, як не крути, все сходиться до одного: Давні Боги сердяться на нас. Я давно вже відчуваю їхнє невдоволення, а особливо Перуна. Те, що Тугар Вовк виявився вовкулакою, звісно, прикро, але не є чимось таким, чого не можна очікувати. Тим більше, що це навіть на краще...

– Поясни, батьку, – благав геть спантеличений Максим. – Бо од твоїх слів у мене аж у голові паморочиться. Чим може бути добре те, що боярин виявився перекиднем?

– Це просто... Вовкулаку треба знищити, бо він загроза усій нашій громаді, усьому живому. І так дивно, що досі обходився тваринами і не чіпав людей. А вбивши його, ми одразу позбудемося двох бід: бо й отари наші нарешті спокійно жируватимуть, і непотрібного сусіда, що задумав посягнути на наші вольності, не стане... Князь же, Данило Романович, хоч і суворий, коли йдеться про загибель його ратників, а тим паче боярина, дізнавшись усю правду, не стане карати тухольців. У той же час, по смерті Тугара Вовка, страченого громадою, не хутко знайдеться охочий знову на наші землі посягнути. Особливо, якщо тут залишиться лише попелище...

– А Мирослава?! – мимоволі вихопилося в парубка. Бо з усього почутого він збагнув лише одне: – Тугара Вовка буде вбито, а закладений ним острог спалено дотла.

– Про дівчину буде інша розмова, – повагом відказав Захар, пізнаючи по синовому обличчі, що й третя напасть таки не забарилася. Правда, тепер усе складалося одне до одного. Кому буде потрібна боярівна, без посагу, без маєтку, ще й з такою славою про батька. Схоже, що Максимові щастить. Якщо, звісно, щось подібне можна назвати щастям? – Але згодом... Спершу я хочу перемовитися з іншими мисливцями. Може їхні думки будуть відрізнятися від твоїх? І мовлене про Тугара Вовка лиш ваша вигадка?

Якщо Максим і образився на недовіру, яку батько начебто виказав до його слів, то він не подав виду, а навпаки, згідно кивнув головою і додав:

– А як же ж... Шість пар очей завжди підмітять більше ніж одна. Щоправда, тут усі бачили те саме... Але Мирослава про батька нічого не знає. Клянуся!

– Звідки така певнісь?.. Ой, гляди, Максиме, – вдавано розсердився батько, хоча тривога таки забриніла в голосі. – Ходиш до неї? Незважаючи на мою заборону?

– То й що? Адже усі знають, що  моєю бути обіцялася...

– Не про те я, синку, – зітхнув Захар.

– А про що?

– Однак не зрозумієш... Молодість сліпа... Що бачить