Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Чоловік піднявся, щоб мене обійняти. Під час обіймів я непомітно висмикнула декілька його волосин.

— Вибачте, трішки зачепила вас, — посміхнулася я, тримаючи його волосини в руці.

Сівши, мені одразу подзвонив Назар. Це був чудовий привід сховати волосини до пакетику. Роблячи вигляд, що шукаю телефон у сумці, я непомітно поклала волосини до пакетику і вимкнула телефон, після чого повернулася до Василя Петровича.

— То про що ти хотіла зі мною поговорити, Соломіє? — запитав він.

— Почну з вашої дружини. Клавдія Семенівна зраджує вам вже багато років, — сказала я, намагаючись не видати хвилювання. Мій голос був спокійний, але рішучий. — У мене навіть є деякі докази цього.

Василь Петрович лише кивнув, не відводячи погляду від мого обличчя. Його руки тремтіли, але очі залишалися спокійними, наче він уже змирився з цим тягарем.

— Я знаю, — відповів він тихо. — Я знаю про її зради. Я не міг зупинити це. Можливо, я й не хотів.

Я відчула, як моє серце стиснулося. Я ніжно торкнулася його руки. Його шкіра була холодною.

— Я розумію як важко з цим жити, знаючи правду, — прошепотіла я. — Але ви заслуговуєте на більше. На щось справжнє.

Василь Петрович зітхнув, його погляд залишався на мені. Мої очі світилися рішучістю, але в них було щось ще — прихована туга.

— Є ще дещо, що ви маєте знати, — почала я, голос тремтів, але звучав твердо. — Це стосується мого шлюбу з вашим сином, Іллею.

Василь Петрович уважно слухав, не зводячи з мене очей.

— Ілля одружився зі мною, щоб отримати ваші гроші, — продовжила я, мій голос був тихим, але чітким. — Він розлучив мене з моїм коханим, коли я була вагітна. Мені погрожували, змушували прийняти цей шлюб. Я не мала вибору. А ще він зраджує мені.

Його очі розширилися від шоку, але Василь Петрович залишався мовчазним, даючи мені можливість продовжити.

— Я довго мовчала, — зізналася я. — Але зараз я розумію, що більше не можу жити так. Я хочу бути чесною з вами. Ви заслуговуєте знати правду про все, що сталося.

Василь Петрович мовчав, напевно переварював почуте.

— Соломіє, — почав він, його голос був глибокий і зворушливий. — Я навіть не можу уявити, через що ти пройшла.

— Ми повинні залишити все це позаду, — сказав Василь Петрович, стискаючи мою руку. — Почати все з чистого аркуша. Ти заслужила на щастя, і я хочу бути тим, хто допоможе тобі знайти його.

Я відчула, як моє серце наповнюється теплом і надією. Василь Петрович знову зітхнув, відпускаючи мою руку.

— Соломіє, я обіцяю тобі, що ми вирішимо це разом, — сказав він, його голос був теплим і рішучим.

Я кивнула, розуміючи його обставини, побачивши в його очах щирість і турботу.

— Дякую, Василю Петровичу, — відповіла я, мій голос був м’яким. 

Він посміхнувся, трохи сумно, але з надією.

— Все буде добре, Соломіє, я зроблю все, щоб син розлучився з тобою.

Після цього Василь Петрович попрощався зі мною, а я дивилася, як він йде. Моє серце було сповнене змішаних почуттів. Не гаючи часу, я вирішила повідомити про результат Назару, а ще завтра занести біоматеріал на тест ДНК. Мене не полишали сумніви щодо того, що Ілля може бути не сином Василя Петровича. Але можливо я помиляюся? Тепер усе залежало від результатів тесту, і я молилася, щоб правда врешті-решт стала на моєму боці. Я поїхала додому і як тільки я забрала Зоряну. Раптом роздався дзвінок мого мобільного. Я прийняла швидко виклик, приклавши телефон до вуха.

— Алло? — промовила я, відчуваючи, як серце починало битись швидше.

— Доброго дня, це лікарня, — пролунав незнайомий голос.

— Так, слухаю вас, — відповіла я, відчуваючи наростаюче хвилювання.

— Ми з великим жалем змушені повідомити, що ваш батько помер сьогодні вранці. Ми зробили все можливе, але, на жаль, його стан різко погіршився, і ми не змогли його врятувати. Ми дуже співчуваємо вашій втраті.

Світ раптово став сірим і безгучним. Ноги підкосилися, і я ледве змогла втримати телефон у руках. Сльози миттєво наповнили очі, і я ледве чула слова, що звучали в трубці.

— Ви тут? — запитав голос, повертаючи мене до реальності.

— Так, я... я тут, — відповіла я тремтячим голосом. — Дякую.

Я вимкнула телефон і опустила його на стіл, відчуваючи, як розпач і біль наповнюють кожну клітину мого тіла.

Спогади про тата нахлинули хвилею, але вони не були теплими й ніжними. Його суворий погляд, різкі слова, постійні вимоги — все це поверталося з неймовірною силою. Мені важко було забути ті моменти, коли я відчувала себе нікчемною під його поглядом. Але в останні місяці щось змінилося. Його ставлення стало іншим. Він намагався бути м’якшим, добрішим. Та моя настороженість ніколи не зникала повністю, але я почала вірити, що, можливо, він справді змінюється, хоча б до мене.

Мені хотілося кричати від болю, адже втратити батька було моєю найбільшою втратою. Кожна клітина мого тіла кричала від розпачу, але звуки залишалися невимовленими, застрягали в горлі. Я відчувала, як моя душу розривалася навпіл, ніби все, що я колись знала і любила, розпадалося на частини.